Чи можуть православні навчитись чогось доброго від Католицької Церкви? Дедалі частіше священники і миряни, котрі мають досвід спілкування із західними християнами, ставлять собі це запитання. Клірик Північнодонецької єпархії УПЦ ігумен Феогност (Пушков) пропонує читачам "Релігії в Україні" десять позитивних прикладів, які, на його думку, не гріх запозичити зі Заходу.
Святі отці і вчителі Церкви не відкидали античної (язичницької) філософії, коли потрібно було сформулювати віровчення на мові абстрактного мислення. І хоч ні Платон, ні Арістотель ні сном, ні духом не відали про те, яка буде доля їх спадщини в християнстві, багато християнських письменників вважали цих філософів "християнами до Христа". Наскільки ж "ближчими" для нас є брати в Христі, що мають з нами одну віру і одну надію на вічне життя у Христі, ніж давні язичницькі філософи? І якщо ми не нехтуємо останніми, то не повинні цуратися і перших. Але, черпаючи повчальні приклади з античності, не проходитимемо повз позитивні приклади з життя сучасних західних християн. Я хотів би поділитися своїми суб'єктивними думками стосовно того, що нам просто необхідно почерпнути з досвіду сучасної Римської Церкви.
1. Розподіл монашества на чини (згромадження)
Кожен чин має свою специфіку, на яку спрямовані в цілому усі зусилля членів чину. Існують чини, що сконцентрувалися на науковій діяльності (бенедиктинці, домініканці), а інші активніші в області місіонерства (францисканці). Деякі чини (переважно жіночізгромадження) зосереджені на соціальному служінні. Є містичні течії споглядального складу (на прикладі візантійського ісихазму). У кожного чину є свій устав, статут, своя традиція, свій літургійний календар.
Структура чину завжди підпорядкована безпосередньо понтифікові, а на місцях має статус "екстериторіальності" (як би у нас сказали, "ставропігіальності"). Над усіма монастирями чину, розкиданими по білому світу, стоїть один "генерал чину", що назначається понтифіком. Це дозволяє усьому чину мати єдину цілісну структуру, не змішану з інтересами місцевої єрархії. У чині - завдяки такій єдності - присутня своя єдина "база", з якої черпають матеріал усі монастирі чину , які в свою чергу, привносять до цієї бази свій вклад для спільного користування.
У дореволюційній Росії і відразу після трагедії 1917 року деякі видатні пастирі і богослови (митрополит Антоній Храповицкий, єпископ Феодор Поздеевский, архим. Антонин Капустин, архим. Киприан Керн) висловлювали бажання заснувати в Церкві "чин вченого монашестваа". Але мрія так і залишилась лише мрією. Розділення православного монашестватва на згромадження є дуже бажаним, щоб в монастирі або в монастирські структури об’єднувались люди не за принципом "вінегрету", а ще й за загальними талантами. До прикладу, що заважає відкрити декілька монастирів "співучих" в ім'я Романа Сладкопевца або Йосипа Песнописца? Мешканці цих монастирів спільно створили б загальну базу оновлення давніх співучих традицій, для навчання всієї Церкви. Чи наскільки була б плідною праця перекладачів, якби було монаше згромадження, посвячене спеціально філологічним працям, яке носило б ім'я, скажімо, Кирила і Методія або Юстина Поповича? Згромадження Агапита Целебника могло б зайнятися збиранням древніх медичних рецептів і приготуванням лікарських засобів. За прикладом католицьких монастирів, до роботи згромадження можуть приєднатися і благочестиві освічені миряни. Це, по-перше, зробить консолідацію сил і засобів, а по-друге, віллє "свіжий струмінь" в сучасне монашество, яке, на жаль, вироджується (і це вже ні для кого не є секретом). Більшість монастирів перетворюються або на "виправно-трудові колонії" для осіб з сумнівним минулим, котрі тікають від світу, або в "православні колгоспи". І там дуже важко "знайти себе" людині, яка може своєю творчістю зробити вклад в скарбницю церковного життя.
2. Апостолят мирян
Християни сповідують віру "в Єдину Святу Соборну (Католицьку) і Апостольську Церкву". Апостольська Церква полягає не лише в її "генетичному" походженні від апостолів і наявності у нас "апостольського спадкоємства рукопокладань", але і в тому, що Сама Церква як спільнота є Божою Посланницею (грец. слово "апостол" дослівно "посланець") у цей світ. На жаль, Середні віки редукували це поняття до єрархії. Сьогодні на богословському рівні і в Римській Церкві (II Ватиканський Собор), і в Православній Церкві вже усвідомили і заявили, що апостольство Церкви в цілому відноситься до усіх членів Церкви. Але ось у нас усе це залишилося, як і раніше, тільки на уявному рівні. Всілякі спроби "практичного" апостолату мирян приводять до плачевних результатів, про які навіть не хочеться нагадувати.
Лише Католицька Церква створила реальні "мирянскі згромадження", релігійні рухи, такі як "Opus Dei", "Comunione e Liberazione" і інші. У більшості випадків від мирян не вимагається спеціально присвяченого життя якомусь особливому шляху. Просто сучасні миряни вчаться жити так, щоб їх професія, їх праця перетворювалась на служіння і свідчення віри. Саме цього виміру так бракує сучасним православним мирянам, які за порогом Церкви перетворюються з християн на "простих громадян цього світу", забуваючи, що кожен християнин в Церкві - це свідок Христа перед обличчям світу. Своїми вчинками, своєю безкомпромісністю і готовністю терпіти поневіряння заради своїх "принципів", християнин сповідує і свідчить, що для нього в центрі уваги поставлені не корисливі інтереси особи, сім'ї і т.і. (заради яких наші сучасні "християни" дуже часто в реальному житті поступаються найважливішими християнськими принципами), а віра, жива релігія Христа.
3. Катехизація
І знову - начебто - у нас "вже є" ряд соборних рішень, які приписують здійснювати катехизацію перед Хрещенням (перед першим Причастям, перед шлюбом і т.д.). Але насправді в нас відсутній досвід проведення систематичної і обов'язкової катехизації, а також абсолютно відсутня система контролю за духовенством (жодного священика не перевіриш –"оглашал" він, чи "хрестив з вулиці", а якщо і "оглашал", то що він сам розуміє під цим словом?). Настоятелі усіх відомих мені в Україні і в Росії католицьких парафій завіряли мене, що у них "просто нереально" прийняти Хрещення без підготовки, яка триває мінімум півроку. Перед миропомазанням дитини (у віці близько 8-9 років) так само з нею проводиться курс бесід, і єпископ не буде миропомазувати, якщо не отримає свідоцтва від парафіяльного священика, що дитина виховується в дійсно релігійній сім'ї, регулярно бере участь у Літургії, приймає Святі Тайни. Так само проводиться підготовка перед "першою Сповіддю і першим Причастям" для тих осіб, які багато років були поза Церквою (охрещених в дитинстві). Поки у нас в семінаріях і академіях не опрацьовуватимуть для студентів курси катехизації (і, додам, поки у нас є священики, без освіти або з освітою "формальною"), ми не матимемо успіху на цих теренах. І у нас в майбутньому, вважатимуть себе "православними" ті особи, котрі жодного разу в житті не причащались, зате регулярно відвідують всіляких екстрасенсів і "на свята" чисельно збираються біля церковного підсвічника.
4. Апостольські послання і енцикліки Римського Понтифіка
Насправді йдеться про давню практику єпископів, яка збереглася до сьогодні, посилати своїй пастві "регіональні послання". У нас на цей день збереглися тільки послання з нагоди Пасхи та Різдва. Але і ці послання, як правило, представляють собою "урочистий панегірик". Не так було в давнину. Єпископи Церкви справді "дбали" про чистоту її віри і посилали для пастви послання не лише з нагоди свята, але і в часі спокус, які з'являлись в суспільстві. Укладання такого послання свідчить про те, що єпископат уважний до реального стану своєї пастви. Послання давніх єпископів містили застереження проти єретиків, моральних вад і інших актуальні теми. Наприклад, було б доречно сьогодні, приділити увагу у "пасхальному посланні" на євхаристійний характер Пасхи, і прямо процитувати 66-е правило Шостого Вселенського собору. Це мало б зазвучати не з уст окремих священиків, а в офіційному посланні, оскільки і до сьогоднішнього дня є храми, де не лише у Світлий тиждень, але й в саму ніч Пасхи мирян не допускають до пасхальної Тайни Євхаристії. Також в посланні має бути розкрите поняття "православ'я", з особливою вказівкою, що особи, котрі сповідують ті або інші (вказати конкретно) погляди, перестають бути членами Церкви. Авторові цих рядків доводилося зустрічатися навіть зі священиками, котрі вважають, що Приснодівство Богородиці після Різдва, а також заборона "жіночого священства" - це "не вкорінена в православ'ї приватна думка". Римська Церква не забула б виступити з енциклікою щодо цих питань. Наша ж єрархія мовчить. У багатьох моїх знайомих створюється враження, що священнослужителі абсолютно не цікавляться хто, в що і як вірує.
Тут же слід згадати і призначення понтифіком загальних днів молитови, посту або "розважань" на ті чи інші теми (це призначення, як правило, дається у посланні усім вірним членам РКЦ). У практиці наших Церков вже існують "особливі" молитви, що здійснюються з благословення настоятеля стосовно різних питань, які відбуваються або постійно (як додаткові прохання на єктеніях про лікування розколу в Україні), або в певні дні (молитви, що читаються на молебні 26 квітня, - в день пам'яті аварії на Чорнобильській АЕС). Але Римська Церква використовує цю можливість ширше. Понтифік може оголосити особливий літургійний тиждень молитов і роздумів про єдність християн, або відгукнутися на проблему, яка раптом виникла в суспільстві або природний катаклізм (тиждень молитви за допомогу народу Японії, постраждалому від землетрусу, і про пом'якшення сердець забезпечених громадян, щоб вони жертвували потребуючим). Наша єрархія повинна користуватися цією можливістю консолідації молитовних і моральних сил православного народу.
5. Живі сучасні мови в богослужінні.
Становлення християнської релігії у тому чи іншому народі завжди було пов'язане з даруванням йому богослужіння, яке б виражалося в категоріях його рідної мови, мови його мислення і спілкування. Мова - це союз (засіб спілкування, а спілкування є основа союзу). Богослужіння - це союз Бога і Церкви, яка Йому служить. Богослужіння на не рідній мові - це розрив союзу. Оскільки в спілкуванні відсутність взаєморозуміння - це початок роз'єднання і віддалення один від одного. Поки ми не введемо у богослужінні живу сучасну мову (як це було спочатку у слов'ян, для яких слов'янська мова була мовою їх мислення і спілкування; як це було у перших християн з греків, римлян, вірмен, грузин, коптів, всі складали богослужіння на тій мові, на якій спілкувалися), ми будемо, по-перше, втрачати багато вірян (котрі переходять в секти і розколи), а по-друге, саме богослужіння "втрачатиметься", відходитиме з реального життя вірян. Богослужіння рідною мовою впливає на мислення і свідомість особи, котра приймає у ньому участь. Богослужіння незнайомою мовою "не назидает" (див. 1Кор. 14-а глава).
6. Різні літургійні обряди в Церкві.
Як екзегетична і повчальна, так і літургійна традиція Церкви є різноманітною. Наявність реально здійснюваного різноманіття літургійних традицій дозволяє Церкві мати вигляд багатогранного кристала, що переливається відтінками різних тонів, які є заломленням єдиного сонячного променя. Отці і вчителі Церкви вказували наявність зв'язку між богослов'ям і молитвою. Богослов'я розкривається в молитві, а молитва живиться богослов'ям. Можливість здійснювати літургійне служіння згідно обряду Амврозія Медіоланского або давньої єрусалимської церкви дозволяє по новому побачити багатогранність догматів через призму літургії.
7. Відкритість Церкви для літургійних реформ
II Ватиканський Собор провів літургійну реформу, яка досі не дає спокою декотрим консерваторам. Насправді ж - якщо вже порівнювати тексти до і після реформи - Novus Ordo набагато ближче до православ'я, ніж Триденська літургія.
Слово "реформа" не означає нічого негативного. Це всього лише "зміна форми", але не суті. На жаль, зараз знають лише про одну реформу - патріарха Нікона (XVII століття), в результаті якої на Русі виник розкол. Насправді в Церкві було багато літургійних реформ, які не несли за собою жодних потрясінь. Більше того, одночасно спокійно співіснували "типік Великої Церкви" в Константинополі (статут"Песненного последования "), статут монастирів студійської традиції, типік Савви Освященного і безліч інших статутів і типіків. Богослужіння в древній Церкві істотно відрізнялося від того, що ми маємо сьогодні (по суті, сучасний Часослов - це Синайский монаший статут, оскільки вперше такий вигляд служб зустрічається в житті Ніла Синайского). Статути виникали паралельно, іноді - при взаємному впливі один на одний, іноді були запозичення, а іноді і злиття. Але у нікого не виникало бажання оголосити свій статут остаточним у богослужінні, а інші відмінити. Статути могли бути абсолютно неподібними один на одний і при цьому співіснувати в одному місті (типік Святої Софії Константинопольської і типік Студійського монастиря). Статут не може створюватися "на віки". Він має бути придатний для тієї спільноти, яка за цим статутом здійснюватиме своє богослужіння. На форму типіку впливають зовнішні чинники.
8. Церковний банк
Ватикан, як держава, карбує свою монету і має свій банк. Проте це чиста формальність, оскільки реальні кошти Римської Церкви виплачуються в грошових одиницях тих держав, на території яких діють її парафії і єпархії. Існування банку в Римській Церкві походить своїми коренями з початку VI століття, коли аскет Григорій I став первосвящеником Римської Церкви. Саме він заснував для кліриків і християн свого патріархату "церковний банк", існуючий за системою векселів. У цьому банку будь-який священик міг взяти безвідсоткову позику на облаштування парафії чи на місіонерську працю.
9. Пенсійне забезпечення, соціальний захист кліриків
Священики Римської Церкви отримують пенсію від Церкви. В умовах України і Росії це дуже важливо, бо сільські священики в більшості випадків "не мають стажу", оскільки не сплачують нічого до пенсійного фонду через відсутність коштів. А що робити, якщо священик втратить працездатність? Він виявляється нікому не потрібною, кинутою і беззахисною людиною. Добре, якщо в нашій Церкві з'явиться система пенсійних виплат для священиків, котрі знаходяться на схилі віку або непрацездатні.
10. Особливості чину вмивання ніг.
Здійснюваний у Великий Четвер чин "омивання ніг" у Візантійській Церкві представляє собою інсценування подій на Тайній Вечері (священики і єпископ виступають в ролі акторів, а зі сторони це виглядає як вистава, на якій є присутній навіть "Юда"). У Римській Церкві це спочатку спрямовувалось на вираження правдивого служіння Церкви вбогим і страждаючим, а тому понтифік вмивав ноги не єпископам і не священикам (під час читання Євангелія і повторюючи слова Христа), а вбогим і страждаючим. Після читання слів Євангелія Папа виступав не як "актор", а як реальний виконавець Христової заповіді. Тому в чині Римської Церкви немає певної кількості "учасників". Папа вмиває ноги всім присутнім страждаючим, жебракам, дітям, а колись вмивав ноги просто усім присутнім в храмі християнам, дозволяючи їм відчути його (Папське) служіння і їх причетність до спільноти Христових учнів.
Ігумен Феогност (Пушков)
За матеріалами: religion.in.ua
"КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"
|
