Роздуми над Словом Божим на ХХХІІ звичайну неділю, рік А

А він у відповідь їм мовить: Істинно кажу вам: Я вас не знаю.

Хоч як сумно це визнавати, але є частина людей, які, хоч і приходять до церкви на богослужіння, але, дивним чином, із Богом там не зустрічаються. Чи щиро ми визнаємо Господа своїм Спасителем, чи відчуваємо Його велич і свою слабкість? Може, наша гордість затьмарює нам це бачення? Чи просимо Його про допомогу, чи визнаємо свою неміч? Чи просимо про зцілення своїх ран? Чи щирі ми з Богом? «Ви просите, та не одержуєте, бо зле просите, щоб розтратити на ваші втіхи» (Як 4, 3). Чи я бачу себе володарем свого життя, чи все-таки Бог керує усім? Чи не думаєш, що час минає і скоро буде вже запізно, щоб купити олії, коли повернеться Господь?

Що ж це за постава людини, яка начебто і вийшла на зустріч Богові, але добре не підготувалася. Хто ця «нерозумна діва»? Може, це людина, яка встигла по життю так іти, якій все вдається впівсили: десь проскочу, десь схитрую, але досягну свого. Так, інколи таким людям щастить — у дрібницях, але у великому вони програють. Бо женуться не за тим, жадають дрібного, матеріального, швидкоплинного, і втрачають змогу здобути вічне життя. Вони подібні до нерозумного будівничого, що ставить свій дім на піску (пор. Мт 7, 24‑27).

Хто ж тоді «розумні діви»? Як осягнути цю мудрість? Святий Яків писав, що «коли ж кому з вас бракує премудрості, хай просить у Бога, який дає всім щедро і не докоряє, — і йому буде дано» (Як 1, 5). З першого читання (Прем 6, 12-16) дізнаємося, що мудрість здобувають ті, хто її шукає: «Хто її прагне, тим вона наперед дає себе пізнати. Хто задля неї встає вранці, не втомиться… хто чуває задля неї, той незабаром безтурботний буде ».

Наше духовне зростання залежить від нас. Можна легковажно поставитися до питань спасіння.

Але коли настане та мить — ми можемо вже не встигнути осягнути за короткий час те, на що давалося ціле життя. Ми будемо просити поділитися з нами мудрістю, але нам відмовлять, бо особистим духовним досвідом не можна ділитися, його треба здобувати самостійно.

Поки ми живемо, повинні взяти світильники благих справ у свої руки , щоб виконати слова Христа: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт 5, 16). Якщо ми, за апостолом Яковом, назвемо віру тілом, а справи душею, то у цій Христовій притчі віра це світильник, а добрі справи — олія в посудинах. А якщо, згідно з апостолом Павлом, будемо вважати, що добрі справи приємні Богу тільки тоді, коли вони одухотворені вірою і любов’ю, тоді справи — це світильник, а любов і віра — олія, що підживлює світло. Августин каже: «У мудрих дів єлей істинний — смиренна любов до Бога, а в нерозумних — неістинна: це людська похвала, яка втрачається з кінцем людського життя».

Двері рано чи пізно зачиняться і залишать за собою болі й печалі, зіпсований світ, диявольські спокуси, сумніви та страхи. Світильник, звання християнина, сповідування віри і виконання християнських настанов — це добре, але цього замало. Не можна заспокоюватися, доки не будеш упевнений, що в серці є олія Святого Духа.