Перед лицем Христової Пасхи – Його Муки, Смерті та Воскресіння – наша людськість стоїть, як перед променями рентгенівського апарату. Його Пасха – це вододіл. Це прірва між тими, хто Його сприймає серйозно, і тими, хто Його ігнорує або відкидає.
Страждаючий Син Божий, Розп’ятий Бог! Це – вододіл!
Перед Його обличчям втрачає смисл усяка дискусія. Тут тільки можна прийняти або відкинути. Ігнорувати? Так можна й ігнорувати, але хіба нас не болить багато більше, коли нас ігнорують, аніж коли нас переслідують?! Хіба ігнорування не є найбільш садистською формую відкидання?!
«Якби ти зимний був або гарячий. Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст моїх», (Одк. 3, 15b – 16) – хіба не найстрашніший засуд це? Хіба щось гіршого існує, як бути з Богом, а потім втратити усе?!
Властиво більшість християн, чи тих, хто такими себе вважає, або принаймні, признається до цього імені, ні зимні, ні гарячі. Їх мало що цікавить. А Бог то так – для дискусій або для порожніх бесід.
Люди радо називають себе християнами, щоб підкреслити свою цивілізаційну приналежність, можливо, ще й підкреслюють конфесійну приналежність адже часто вона вказує й на етнічну. Але в той же ж час і найтяжчі гріхи схильні оправдати, щобільше, навіть вважати їх нормою, чи говорити про «право» на хворобу, на злочин, на гріх.
Розчарування у великих міфах ХХ століття – марксизмі, большевизмі, нацизмі, фашизмі, соціалізмі, безкінечному прогресі – зродило нові міфи: мультикультуралізм, політкоректність чи навіть міф про відсутність міфів. Але вже й в них починає відчуватися розчарованість.
Розбиття і релятивізація світогляду, політичні й економічні потрясіння, перенасиченість видовищами, прагнення забав і розваг, скажений біг за задоволеннями – усе це так нагадує світ пізньої антики, світ на порозі падіння Риму.
Цивілізація завершила своє коло, алхімічна змія вкусила власний хвіст. Ми знову ж таки опинилися у ситуації коли «варвари», щоправда, цього разу не германи і не слов’яни, а мусульмани, негри і китайці, проникають у здеморалізований світ Старого Континенту. Спроба їхньої асиміляції провалилася, спроба співжиття з ними під гаслом мультикультуралізму провалилася. Економічна криза загрожує перевернутися у соціальну та політичну кризу колиски християнської цивілізації. Пересічний європеєць уже не почуває себе затишно і впевнено за мурами Шенгену і НАТО. Як і пізньоантичний світ, так і дотеперішній європейський валиться. Безміфічна доба постмодерни виявилася черговим міфом.
Але і люди пізньої антики, і сучасні європейці, і ми, жителі України, а особливо галичани, в тому також є чистими європейцями, у пошуках виходу зі ситуації усю свою енергію спрямовуємо на пустопорожню балаканину і задоволення похотей власного еґа.
Нова парадигма європейської цивілізації ще не народилася. І неможливо передбачити якою вона буде. Європейці відмовляються поводитися згідно з передбаченнями спеціалістів. Так ЄС думав, що натиснувши на «реакційну» Угорщину, осягне зміну симпатій мадярського виборця, який би, за логікою ЄС, мав відвернутися від «реакційних» консерваторів з їхніми «вибриками» довкола захисту мадярської національної ідентичності, історичної пам’яті, сімейних та християнських цінностей. Але осягнули не зовсім очікуваний ефект: мадяри свої надії почали пов’язувати з ультранаціоналістами! Подібно Англія і Франція уже раз помилилися. Умовами Версальського миру ці переможниці у І Світовій війні, зруйнувавши економічно Німеччину, Австрію та Угорщину, заклали передумови виникнення нацизму і фашизму. Європеєць ніколи не стане космополітом, скільки б ліберали не вкладали в це сили і коштів. Він і далі вперто боронитиме свою національну ідентичність, свою історичну спадщину.
Назріваюче національне відродження європейських народів може вилитися у найрізноманітніші форми. Виглядає на те, що питанням є тільки те – хто очолить цей процес. Без сумніву маятник історії з доби глибокого релятивізму почав свій рух у напрямок ортодоксії. Але якої ортодоксії. Хто сказав, що обов’язково християнської? Можливо, це нова ортодоксія відродженого поганства? Може, ще чогось.
Людство, яке постмодерна позбавила орієнтирів, може довільно обрати будь який орієнтир, що з’явиться на обрії історії. Нема критеріїв загальноприйнятих усіма. Людина втратила свій фундамент, нема на що опертися, ми в темряві, яка загрожує нас зжерти.
І голос Папи на Великдень (за новим стилем) може бути просто не почутий. «Справді, загрозливою темрявою для людини є те, що вона може бачити і дослідити відчутні матеріальні речі, але не бачить, куди йде і звідки взявся світ. Куди йде наше власне життя. Що є добрим, а що – злим. Темрява Бога і темрява цінностей – ось що є справжньою загрозою для нашого існування і для світу взагалі. Якщо в темряві залишаються Бог і цінності, розрізнення добра і зла, то всі інші осяяння, які дають нам змогу осягнути неймовірні можливості, стають не поступом, а загрозою для нас у світі. Сьогодні ми можемо так яскраво освітити наші міста, що тьмяніють зірки на небі. Хіба це не образ проблеми нашої освіченості. Ми можемо нечувано багато у сфері матеріальних речей, але не можемо розрізнити того, що виходить за їхні межі, Бога і добра. Тому віра, яка показує нам Боже світло, справжню просвіту, є появою Божого світла в нашому житті, розплющенням наших очей для справжнього світла», – світ, що ігнорує Бога, готовий проігнорувати і Його служителя. І темрява усе ж таки поглине нас.
Не нас, як окремо взятих людей. Бо що може нас відділити від Христа?! Хіба що наша власна зрада і наш гріх. А нас, як цивілізацію, як людство в цілому.
Не злоба ворогів Христа, не їхня підлість, зміїна хитрість, багатства, влада чи ЗМІ є найбільшою загрозою для людства. Ні! Загроза – ми. Так саме ми – ті, хто називаємо себе християнами. Літеплі, в’ялі, сонні, ігноранти. Це – найбільша небезпека для людства.
«Ви – сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди» (Мт 5, 13).
Це нам пересторога, не поганам, не мусульманам і не комусь інакшому. А саме нам – християнам. І Великодній час – найліпший час, щоб Христовій Пасці віднайти себе. Віднайти себе такими, якими б ми мали бути – світлом світу.
«І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява» (Ів. 1, 5).
Не може темрява пройняти світло. Але ми мусимо бути тим Христовим світлом. І тільки тоді, коли ми залишатимемося тим світлом для світу, реальним живим світлом, а не його імітацією людство реально не втратить свій шанс.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
"КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"
|
