Роздуми над Словом Божим на суботу ХХІХ звичайного тижня, рік ІІ

Зазвичай, коли ми чуємо про фігове дерево, яке прокляли (пор. Мк 11, 12‑13) і зрубали (як у сьогоднішньому уривку), малюємо в уяві такого собі Бога-месника, справедливого суддю з сокирою в руках, а себе — цим деревом, не тільки фІговим, а й фігОвим, якщо скористатися сучасним сленгом. Уявляємо, як зараз «дістанемо», як почуємо останні слова Бога і Він відріже нас від себе… Але що, коли цей текст — (ще й) про інше?

Бог-«марнотратник» і Бог-«бухгалтер».

Зазвичай Біблія показує Бога як «люблячого марнотратника» — у доброму значенні цього вислову: коли йдеться про благодаті, які Він нам дає. Дивіться: в Кані Галилейській Ісус створив не 2-3 пляшечки вина, щоб від Нього відчепилися, а приблизно 600-700 л; після того як Він нагодував 5 тис. самих чоловіків, не рахуючи жінок і дітей, тільки огризків залишилось 12 кошиків! «Прощай 70 разів по сім». Господь карає до третього-четвертого покоління, а благословляє до тисячного… Це свідчить про те, що Господу не треба економити, щоб «нашкребти» нам на щастя, Він може дати щастя більше, ніж вмістить наше серце. Він дає, не рахуючи, не сприймає наші серця як мензурки з позначками «досить», а переповнює їх вщерть, по вінця вінця, навіть коли вони бувають діряві (помирав за учнів, які Його покинули, приходив до Томи, який не вірив у Його найбільше чудо, дав ключі від своєї Церкви зрадникові, обідав із грішниками, які навряд стали ангеликами як на поворот вмикача, і цей список можна продовжувати вічно). Чому ж тут Бог стає таким скрупульозним «занудою-бухгалтером», що постійно позирає на годинник і не терпить якоїсь недостачі?

Коли ми шукаємо плоду? 

Є такі моменти в житті, коли нам не треба пояснювати собі, чому… Коли робимо те, що любимо, коли маємо мир у серці, коли поруч кохані люди, — наше серце знає, що так має бути, що не потрібно шукати сенсу, що він точно у цьому всьому є. Тоді нам не треба нічого собі пояснювати, нічого доводити, тоді нам ні до чого шукати плоду. Але критично потрібно знайти плоди у нашому житті тоді, коли нам боляче й гірко. Тоді починаємо запитувати Бога, для чого це сталося, як Він таке допустив. І Бог відповідає. Образом із цієї притчі.

Бог стає нетерплячим саме в таких ситуаціях — тоді, коли нам боляче. Коли плачемо, Він не каже: «Можливо, завтра в Моєму графіку з’явиться вікно, і Я зможу тобі чимось допомогти». Він постійно приходить до дерев у нашому житті й дивиться, чи вони приносять плід. І стинає всі беззмістовні ситуації, всі уривки нашого життя, які можуть нас тільки обікрасти, поранити, нічого не давши взамін. Бог вирізає всі «страждання заради страждань». Бо вони безплідні для нас і для Його Царства. Бо Бог стає нетерплячий, коли нам болить…

Можливо, саме тому Ісус прокляв смоківницю, як про це сказано в іншому місці Святого Письма. Можливо, саме тому Натанаїл так «розтанув» після, здавалося б, звичайнісіньких слів: «Я бачив тебе, коли ти сидів під смоківницею». Ну що тут такого?

Можливо, Натанаїл також сидів і шукав солодких фіг у своєму гіркому житті. «Я бачив тебе» означало «Я був там також — у твоєму болю». Мабуть, Натанаїл добре розумів, що дистанцію до його ран міг подолати тільки хтось дуже люблячий: всі інші хочуть нас бачити сильними.

Ми можемо довго пояснювати комусь, де нам болить. Але Богові довго пояснювати не треба. Коли Господь торкається цього місця, Він не завжди забирає біль, але Його рука також починає боліти. Біль не завжди минає одразу, але Господь не перестає цілувати наші поранення. Буває так, що Бог, замість того, щоб викорчувати наші страждання-смоківниці, їх ще й підживлює. Але це тільки тому, що знає, які солодкі фіги виростуть згодом.

Варто пам’ятати, що кожного разу, коли ми плачемо, на іншому кінці ситуації, якого ми поки що не бачимо, Бог садить ще одну смоківницю, створену для того, щоб родила солодкі плоди. Колись я запитала в своєї подруги: «За що люди люблять каву? Вона ж така гірка», — і почула відповідь: «За післясмак». Так само і в житті. Чи наважишся випити? Коли Господь пригощає. Він із будь-якого фігОвого дерева може зробити фІгове.