Роздуми над Словом Божим на ХХІІ неділю звичайну, рік А

Ісус говорить про страждання, які чекають на Нього попереду. Він знає про плювки солдатів, зривання одягу, закривавлену наготу, приниження, ганебний хрест… Хто зніс стільки наруги? Зазвичай людина, над якою вчиняється насильство, наруга, ненавидить себе. Спитайте у хлопчаків, яких образили, а вони не відповіли, не зуміли, не спромоглися: вони ненавидять СЕБЕ. Спитайте у жертв насильства — вони гидують собою і ненавидять себе. Жертви ганебного насильства можуть бути розчавлені ненавистю до себе. Це жахливо; а Ісус приймає набагато більше. Добровільно. Але що парадоксально, коли Ісус про це говорив, Він використав слово "виявляти". Один із перекладів з оригіналу — "виявляти силу". І ці слова пов’язуються з тим, що Ісус "виявляв" силу щодо свого майбутнього приниження. Він не розчавлений приниженням і насильством, які буде скоєно над Ним. Він усвідомлює і оцінює це як силу.

Сьогодні це, серед іншого, велика сила для людей, які пройшли крізь пекло приниження і знущань. Саме завдяки тій Його СИЛІ вони сьогодні мають сили підвестися, повернутися до нормального життя. Жертви насильства часто можуть вважати себе нікчемами, поганими, покидьками… але з вами Ісус, він "у вашій компанії", над Ним також звершили насильство, і Він, як і ви, на це не заслуговував.

Петро, який щойно висловив певність у тому, що Ісус — Божий Син, не може змиритися з майбутньою втратою свого Друга, свого Вчителя. Так по-людськи він підходить до Ісуса. Це слово — "змилуйся над собою" — повертає нас до думки, що жертви насильства, а тим паче ті, хто скоряється перед ним, м’яко кажучи, не люблять себе. Тобто, згідно з Петровою реплікою і думкою, Ісус не любив себе, бо, за логікою Петра, не можна любити себе і при цьому добровільно віддавати себе до рук насильників.

У нашому повсякденному досвіді дозвіл на насильство над собою не пов’язується з "виявленням сили". Такі люди сприймаються в кращому разі як жертви, в гіршому ж — як нікчеми. Ісус трактує це абсолютно інакше. Сила і слабкість із погляду Бога відрізняються від людських понять. Чи сьогодні, здобуваючи людський успіх, повагу, цілі, я йду в Божому напрямку? Чи не уникаю я хрестів, без яких немає співучасті у Хресті Ісуса, просто тому, що "змилувався над собою"?

Ісусові жорсткі слова обов’язково закінчуються надією. Крапку Ісус ставить лише після обіцянки воскреснути. Сьогодні, серед негативу і розчарувань, — чи є в моєму серці надія? Чи надією я завершую свої роздуми про майбутнє, навіть тяжке і непевне?