Роздуми над Словом Божим на п’ятницю ІІ тижня Адвенту

«До кого б мені прирівняти рід цей? Він подібний до дитинчат, які сидять на майданах та вигукують до інших, кажучи: Ми вам на сопілці грали, та ви не танцювали; ми жалобної вам співали, та ви не били себе в груди. – Прийшов бо був Йоан, що не їв, не пив, і вони кажуть: Він біса має. Прийшов Син Чоловічий, що їсть і п’є, і вони кажуть: Оцей чоловік ненажера й винопивець, приятель митарів і грішників! І виправдалась мудрість власними ділами.»

Нерідко можна почути, що Бог когось вислуховує, а когось ні, що Він до когось приходить, а когось залишає осторонь. І той «перший» завжди хтось інший, а той «другий» завжди чомусь я.

Господь закликає до суворості посту через уста Йоана Хрестителя, я відповідаю, що не маю сили. Господь закликає до радості устами Ісуса Христа, я відповідаю, що мені нема з чого радіти. Що ж Йому тоді зі мною робити? Як ще Він має до мене прийти, щоби я захотів Його прийняти?

Такий духовний стан — найгірший. Здається, про нього пише Йоан у книзі Одкровення: «Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий. Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст моїх» (Одкр 3, 15-16). Літеплість. Ані гарячий, ані холодний. Ані з Богом, ані проти Нього. Тоді віра перетворюється на релігійність, коли мені навіть сам Бог не може догодити. Чому? Можливо, тому, що я просто вже не хочу Його знати. Мені достатньо моїх релігійних практик, аби просто заспокоїти власне сумління. Коли я ховаюся від Бога з ними, тоді не дивно, що й Бог ховається від мене.

Джерело: CREDO