Роздуми на ХХХ неділю звичайного періоду

Господь відкриває своїм слухачам простими словами глибокі істини духовного життя: істину про молитву і справжнє смирення. Здається, в молитві фарисея все добре: він дякує за добро, яке зробив у його житті Бог. Проте його переконаність у власній «справедливості», за яку він дякує Богові, побудоване на його особистому уявленні про неї, а не на тому, що насправді про нього думає Господь. Фарисей не зустрічається з Богом: центром його уваги на молитві є його власні вчинки та добро, яке він зробив, а не Господь; він думає по себе, а не про Того, з ким розмовляє.

Буває так, що ми боїмося визнати (навіть перед самими собою) всю правду про себе, вона бо не збігається з ідеальним образом нас самих, який ми собі створили. Повірити в те, що ми такі праведні, змушує нас гріх гордині. Проте зло, яке ми вчинили, бруд гріха залишається в серці людини до того моменту, поки Господь не уділить нам своєї милості пробачення. Пам’ять про гріх ми легко можемо зіпхнути до підсвідомості, звідки вона непокоїтиме нас уже в зовсім іншій формі — через засудження інших. Саме це ми і бачимо в поставі фарисея: порівняння себе з іншими «грішниками» видає те, що його серце ще не зустрілося з милосердним поглядом Бога. Його «праведні вчинки» є просто ширмою, за якою він ховає сам від себе своє істинне обличчя. Проте Господь не розмовлятиме з маскою, Він шукає нашого справжнього обличчя.

Митар же не думає про інших, хоча фарисей був перед його очима, стояв попереду. Все ж таки він не уникає правди про себе, а представляє її Господу. В такій поставі видно, що, на відміну від фарисея, він покладає свою надію не у власних праведних учинках, а в милосерді Бога. Таке уповання не може бути байдужим Богові, тому Ісус і робить висновок: «Кажу вам: цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений»  (Лк 18, 14).