Роздуми над Словом Божим на суботу І тижня Адвенту

«Даром отримали — даром давайте». Коли ми востаннє даром молилися? Чи, можливо, є сенс питати, чи молилися ми даром коли-небудь?

Дуже часто мені легше мати справу з невіруючими людьми, ніж із віруючими. Чому? Дуже просто: бо з християнами я часто почуваюся просто «способом безготівкової оплати». Так, ми не використовуємо одне одного за гроші, але за відсотки, певні бонуси — дуже часто. Хтось може використовувати нас за гроші, а ми використовуємо одне одного за рай.

Ми — ходячі квитки до раю для одне одного, так, це правда. Але дуже часто ми дбаємо одне про одного через це і тільки через це. Чим відрізняються люди, які роблять нам щось заради свого певного задоволення, від нас, які робимо щось для інших заради вічного свого задоволення? Виходить, що ті перші виглядають праведніше, бо отримують менше, роблять щось безкорисливіше. А якби уявити таку неймовірну ситуацію, що ми втратили Небо назавжди, ми це знаємо і вже не можемо нічого виправити? Чи усміхалися ми би іншим так, як і усміхаємося, чи погоджувалися б допомогти так само охоче, чи також ходили б на Літургію кожної неділі і частіше? Мене завжди сильно вражало, що в уривку про Страшний Суд ті, хто мав іти на небеса, так само не впізнали Ісуса, як і ті, що мали стати по Його лівиці. Це означає, що вони не ставили галочок після кожної доброї справи,  навіть із благородною метою — потрапити до раю. Вони знали, що не зобов’язані прийти до Ісуса з руками, повними добрих учинків, як про це часто пафосно говорять суперпобожні люди. Вони знали, що це все — не більше, ніж жарт; що ми і повні руки — це два непоєднувані поняття; і не хвилювалися, бо «даром отримали — даром давайте».

Хоч би як по-варварському це зараз пролунало, але інколи, щоб бути близько Ісуса, ми маємо про Нього забувати, маємо ставати справжніми, а не «правильними», бо дар — справжній, бо даром — це даром.

Можливо, також про це — уривок із Ноєм та голубкою. Птахи можуть символізувати наші думки: так само вміють клювати нас, коли не випускаємо їх на волю, так само напівповітряні, напівземні, так само рухаються набагато далі й набагато швидше за нас. Спершу Ной випустив голубку — і вона одразу повернулася до нього: це означало, що потоп ще не зійшов, новий світ ще не настав. Коли ми робимо щось для когось і постійно про це згадуємо — це означає, що в нашому житті триває потоп. Коли Ной випустив голубку вдруге, вона повернулася аж надвечір із гілочкою. Слово, вжите на позначення цієї гілочки, використано в Біблії ще тільки один раз: у виразі про скалку в оці ближнього. Коли ми починаємо менше зациклюватися на власних учинках, коли все, що отримуємо, це тільки слабкості наших ближніх, і ми погоджуємося на це, — тоді Царство Боже близько.

Євреї вірять у те, що голубка принесла ту гілочку з Едему. Але чому вона вибрала саме галузку гіркої оливки? Один мідраш пояснює це тим, що вона хотіла сказати Ною: «Для мене гірке від Бога — солодше за солодке у тебе».

Дуже часто ми уникаємо цієї Божої гіркоти,  цієї напівбезбожності, хочемо залишатися героями, тому женемося за своїми добрими вчинками. Ми не хочемо брати даром, тому потім не можемо даром давати.

Коли ми востаннє молилися даром? Можливо, варто створити якусь молитву «без відсотків»? Наприклад, затанцювати перед Богом, якщо ми погано танцюємо. Тоді це буде просто для Нього, тоді ми будемо просто танцюючими клоунами. Бог буде просто сміятися, ми будемо даром танцювати…