Роздуми до Слова Божого на Зіслання Святого Духа

«Того першого дня тижня, увечері» дуже нагадує перший день сотворіння світу. Там також спочатку був вечір, а потім ранок, як і Ісус з'явився ввечері. В перший день Бог сотворив світло. В контексті свята Зіслання Святого Духа розуміємо, що, коли християнин приймає Святого Духа, то отримує світло. Щось фундаментальне в його житті. Легковажити незнанням Святого Духа не варто, бо тоді наше серце — це «земля пуста і порожня». Зіслання Святого Духа це багато, це світло, але це лише перший день творіння. Не зупиняйтесь. До того ж, Господь передав Свого Духа учням по Воскресінні, але потім через 50 днів знову вилив на них Духа. Прийняти Утішителя — це не одноразова акція, Його треба приймати постійно, щодня.

 Чи хочеш цього? Так? Але ж це так ризиковано! Прийнявши Духа, учні мусіли вийти і проповідувати, хоча сиділи замкнені і тримтіли. Вони переступили себе, свій страх смерті. Зараз кажуть «вийшли із зони комфорту». Прийняття Духа Святого це не піднесені до Неба очі, заплющені в задоволенні, підняті в екстазі руки, а боротьба, переламування себе.

Не можна прийняти Духа Святого і залишитися на місці.

Але повернемося до страху. Учні перебували в страху, тому позачиняли двері. Страх закриває нас перед іншими. Відсутність відносин, приязні, замкненість – ознака страху.

А й не лише. В книзі Буття говориться, що Бог ззовні зачинив двері ковчегу (Бут 7;16). Натомість про царя Ахаза написано, що він «зібрав посуд дому Божого й розбив його; він замкнув двері дому Господнього й наробив собі жертовників по всіх кутках в Єрусалимі» (Хрон 28;24).

Буває так, що Господь закриває двері мого серця, ковчега, щоби відкрити двері спасіння, а буває я сам зачиняю двері Божого в моєму житті. Тоді відкриваються двері гріха. Може саме тому що апостоли закрили двері для юдеїв, їхні серця залишалися відкритими для Ісуса?

Якщо зачиняються одні двері, відкриваються інші. За ручку якої двері я тримаюся зараз? Щоби відкрити чи щоби закрити?

Наш Раввуні запрошує закрити двері таємної кімнати і молитися перед Отцем, який в тайні (Матея 6;6). Учні також в цей час молилися Отцю, який в тайні і отримали відповідь — Ісуса. Ця аналогія непряма, але якщо підемо за нею, приймемо правду, що страх (перед юдеями, смертю) долається молитвою.

А що робиш ти, коли боїшся?

Ісус стає посередині. Він завжди займає місце, яке ми Йому даємо. В колі учнів Він з'явився посередині. Яке місце Ісусові в своєму житті віддаєш ти?

Цікаво формулює Йоан: «Промовивши це, показав їм руки та бік. Тож зраділи учні, побачивши Господа". Зрозуміло, що без ран вони могли сприйняти Ісуса за привида абощо. Це був такий собі паспорт, ідентифікаційний код. Характерно, що учні впізнали Ісуса, як побачили рани, а не велич, а я хочу бачити Бога в силі, а не слабкостях. Коли мені боляче відмовляюся визнати, що Ісус в цьому також є.

Він показує свої рани, учні радіють. Так, Його впізнали за ранами, але чому не написано, що Він показав свої рани, вони зрозуміли, що це Христос і почали Йому співчувати. Ні, радіти. Ці рани свідчать про смерть, але ще сильніше – про Воскресіння. Чи запрошує нас Бог сьогодні подивитися на свої життєві рани з іншої сторони? Радіти ним, а не оплакувати? Я не знаю, але знаю точно, що Ісус не ховав свого болю, але показував. Нам, здається, характерніше заховати свій пробитий бік і руки в нетрі серця, забути, здушити. Не так робив Христос.

Перші слова Христа про мир. Мир Вам. Як сильно потребуємо миру сьогодні ми, українці. Чи віримо, що це не просто слово «мир», але «дабар», слово-дія, слово, яке не повертається до Бога порожнім?

Миру Вам