Роздуми над Словом Божим на четвер IV тижня Великого Посту
Сцена з сьогоднішнього Євангелія нагадує суд, але суд незвичайний, бо на ньому люди судять Бога. У єврейському суді правда зазвичай мала бути підтверджена свідками. На такого свідка Ісус кличе Йоана Хрестителя, визнаного авторитета, до якого юдеї самі посилали делегацію, — але його свідчення не приймається.
Також Ісус згадує Мойсея, але вже не як свідка, а як того хто звинувачує: «Не думайте, що Я перед Отцем буду вас винуватити, є, хто вас винуватити буде, Мойсей, що на нього надієтесь ви! Коли б ви Мойсеєві вірили, то й Мені б ви повірили, бо про Мене писав він».
Та найбільш цікавим способом захисту, котрий застосовує Ісус, є викликання Бога Отця за свідка. Зазвичай будь-яка правда в суді мала бути підтверджена двома свідками, але існував виняток: коли справа стосувалася визначення батька дитини: було достатньо свідчення однієї людини — батька. Тобто коли хтось скаже: «Так, це мій син», то це вже мало вважатися за правду, і шукати інших доказів більше не було потреби. У сьогоднішньому Євангелії Ісус хоче використати цю можливість, коли говорить, що Отець через чудеса, що їх дозволяє звершувати Ісусові, засвідчує, що Ісус є Його Сином: «Ті справи, що Отець Мені дав, щоб Я виконав їх, ті справи, що Я їх чиню, самі свідчать про Мене, що Отець Мене послав!».
Але все даремно. Коли людина не бажає переконатись у чомусь — ніхто вже її не змусить. В усьому цьому тим що найбільше ображає Господа, є факт, що «коли ж прийде інший у ймення своє, того ви приймете».
Бог зі своєї сторони може провадити з нами дискусію на будь-якому рівні, переконувати нас у різні способи, але чи ми завжди відкриті на прийняття Його правди?
|