Понеділок, 23.10.2017, 01:06


Вітаю Вас Гість | RSS
[ Головна ] [ Реєстрація ] [ Вхід ]


Меню сайту


Настоятель Римо-католицької парафії св. Валентина в м.Калуш

Оголошення



   Святий
       Іван Павло II,
 Кароль Юзеф Войтила (1920–2005)
— 264 Папа Римський.

Останні слова Івана
Павла ІІ.:

" Не бійтеся!
Це час сприятливий, час надії та відваги".
 "Дозвольте мені вирушити до дому батька".




Шановні відвідувачі,просимо реєструватися на сайті.
Зареєстровані користувачі мають доступ до всіх сторінок сайту.
УВАГА!!!
"Радіо Марія" можна слухати на сторінці "Радіо Ватикан"



Наш час
Яндекс.Погода

Міні-чат
200














Головна » 2017 » Жовтень » 6 » Правдива та фальшива побожність
10:34
Правдива та фальшива побожність

Насамперед дай собі відповідь на запитання:1) Чи не грунтуєш свою побожність на численних практиках, на довгих молитвах, на тяжких постах і, з огляду на це, чи не є впертим і неслухняним щодо порад і наказів свого сповідника або наставника?

2) Чи в Святих Тайнах, молитвах не шукаєш насамперед духовних потіх, піднесення і, коли під час молитви відчуєш гаряче почуття, чи не вважаєш себе святим? Чи при відсутності духовних потіх не опускаєш побожні практики?
3) Може маєш уподобання відвідувати ту Службу Божу, яку
відправляє певний священик, ніби Безкровна Жертва, принесена іншим
священиком не є важна і помічна?
4) Може багато і невідповідно говориш про свого сповідника, про його керівництво твоїм поступом, про його накази і заборони, постійно посилаєшся на нього, особливо у невідповідних речах?
5) Чи не надмірно захоплюєшся своїм сповідником, чи не відвідуєш його надто часто без дійсної потреби, забираючи у нього дорогий час та наражаючи його на людські пересуди?
Правдива побожність просвітлює розум, розігріває серце, розширює кругозір, а фальшива побожність - затискає формулками, затемнює забобонами, остуджує самолюбством.
Правдива побожність заспокоює, розвеселяє, спрощує, а фальшива є джерелом неспокою, смутку, скурпулів, мук та запутаності.
Правдива побожність справляє, що Господнє ярмо стає миле і тягар Його легкий, а фальшива - пригнічує і пригноблює численними практиками і набоженствами.

Правдива побожність несе службу Богу в дусі і правді, а фальшива строго тримається букви закону.

Правдива побожність обдаровує правдивою свободою дітей Божих, а фальшива формує рабів формул і практик.
Правдива побожність вчить в дусі Божім сповняти кожен обов'язок, а фальшива побожність відриває від дійсного обов'язку та створює фіктивні повинності за своїм уподобанням.
Правдива побожність любується у тихих і укритих чеснотах, а фальшива прагне чогось надзвичайного.
Правдива побожність будує і є для ближнього найсильнішою проповіддю, що навертає до Бога, а фальшива ближнього згіршує і від любові Божої відштовхує.
Правдива побожність є найпрекраснішим цвітом людського розуму, а фальшива є великою глупотою, нелогічністю і карикатурою
добра.
Правдива побожність відриває людину від своєї особи, а єднає її з Богом і спонукає до посвяти себе на службу ближнім, а фальшива заступає людині Бога і ближнього, а занурює її в себе.
Дивними і темними, світовими і глупими є деякі люди (навіть серед духовних осіб), коли говорять на теми католицької побожності. Вважають, що побожність грунтується на сповненні численних релігійних практик, відмовленні довгих молитов, на строгих постах, тривалому перебуванні в церкві та частих паломництвах. Переконані, що побожність властива і доступна тільки монахам чи особам, які не мають обов'язків, та пенсіонерам, і є неможливою для жінок, слабких, неграмотних і невчених людей. Доводять, що побожність потребує багато часу і, щоб бути побожним, потрібно виняткового положення, свободи, приспособления, усамітнення і т.п.
Часто люди вважають, що властивістю побожності є постійне зацікавлення справами церкви, часте перебування у захристії, довгі сповіді, бесіди із священиком, а при тому ще й нудне і незносне моралізування всіх і всюди.
А чим же є побожність насправді? Бути побожним означає «жити по Божому». Це - виконання Божої волі, це - сповнення Божих Заповідей, це - втілення в життя науки Ісуса Христа, це - присутність оживляючого духа Христа у всіх щоденних справах. Правдива побожність опирається на діла, вчинені з віри і любові. її суть цілковито внутрішня, це є царювання Ісуса в душі.
Побожність не є привілеєм вибраних людей, вона доступна кожному, кожний може бути святий. Коли дитина сильно любить свою матір, але не є з нею, бо цілий день тяжко працює, то чи їй та праця перешкоджає сердечно любити матір і для неї трудитися? Так і кожна людина, які б вона не мала обов'язки свого стану, може провадити життя у злуці з Богом. Побожним може бути селянин, ремісник, солдат, банкір, молода дівчина чи жінка, тобто будь-яка світова особа, аби тільки стереглася і уникала зваб та звичаїв світу.
Побожне життя - це є життя, проваджене по Божому. Отже таке життя є передовсім урегульоване і упорядковане, в якому кожен обов'зок має відповідне місце, в якому, врешті, за наукою Христа віддаємо Богові - Боже, а кесарю - кесареве, в якому людина вірно сповняє свої повинності по відношенню до Бога - почитає Його, любить і слухає, а по відношенню до ближніх проявляє любов і справедливість. Побожні ж практики, які люди помилково вважають суттю побожності, є тільки середниками підтримання у душі надприродного життя та поступу до досконалості. Звідси випливає, що побожні практики (молитви, Служба Божа, Святе Причастя, піст, розважання, і т.п.) є настільки добрими і пожиточними, наскільки підтримують в душі життя віри, і стають навіть шкідливими, коли людина відвертається від основної їх цілі, тобто сповнення Божої волі, а виконує ці практики з приємності, яку в них знаходить, або вважає їх ціллю свого життя.
Молитви, Святі Тайни, інші практики є особлившими середниками нашого єднання з Богом, є каналами, якими отримуємо ласки, на нас спливаючі. Однак, ані довгі молитви, ані часте Святе Причастя, ані членство у різних братствах суті побожності не становлять. Бо чи можна назвати побожним, тобто сповняючим Божу волю, того, хто задля благого розчулення продовжує молитву ціною занедбання своїх обов'язків?
Якщо я часто приймаю до серця Христа, любителя покори і джерело любові, але не вириваю з серця гордих почуттів і антипатії до ближніх, якщо я записаний до численних братств, але не проймаюся їх духом і не виконую обов'язки, які вони накладають на мене, то я не є побожним, а тільки самолюбом і гордяком.
Не в такий спосіб святі поступали. Так, вони довгі години перебували на молитві, але ніколи ціною обов'язку. Приступаючи часто до Святого Причастя керувалися насамперед послухом. Були й такі, яким напротязі дня ані хвилини не залишалося на духовні вправи або яким не дозволяли приступати до Святого Причастя, але вони жили в найтіснішій злуці з Богом, бо ніхто не може стримати духа людського.
Не думаймо також, що побожні люди є сумні, понурі, холодні, байдужі, із занедбаною зовнішністю і одежею. Це все риси фальшивої побожності. Правдиво побожні люди як в сім'ї, так і на роботі відзначаються порядком, старанністю, охайністю, а в спілкуванні з ближніми добрі, ввічливі, прості і веселі. Прикладом може служити одна побожна жінка, чоловік і діти якої завжди визначали день прийняття нею Святого Причастя по її ясному щасливому обличчю, надзвичайній доброті та ввічливості, нестримній енергії, з якою виконувала всі свої обов'язки. Такими повинні бути направду побожні люди.
Прив'язання до людей.
Господь мій і Бог мій - любити Бога понад усе, а в Бозі ближніх своїх.
Слід стерегтися привязання до якоїсь особи, особливо протилежної статі. Найменше прив'язання є ніби ниткою, яка прикріплена до лапки птаха і він уже не може злетіти високо вгору. Хто прив'язаний до сотворінь, той не може любити Бога. Причина є та, що свята любов живе жертвою, а прив'язання живе самолюбством, бо шукає потіхи в тій особі і є її рабом.
Серце людське слабке і легко прив'язується до тих, кому допомагає в чомусь, або з ким багато спілкується. В щоденному спілкуванні треба притягати всіх до Бога і служити їм в дусі Божім ввічливо і солодко, але уникати бажання подобатися їм, переживань за свій зовнішній вигляд, сторонитися відвертих поглядів, занадто довгих і ніжних розмов та пестливих слів. Слід стерегтися легковажної довіри, хоч би стискання руки, пам'ятаючи пересторогу святого Єроніма, що особи різної статі через надмірну довірливість запалюються як солома від вогню, а може ще з більшою легкістю, бо диявол намагається роздути найменший вогник нечистоти. Навіть у спілкуванні з особами тої самої статі і дітьми треба мати обережність, бо і з ними є можливе
збочення.
Коли бачиш, що хтось має до тебе дещо сильніше прив'язаання, або, що ще гірше, нечисті пожадання, то відштовхуй таку людину зразу і рішуче. Коли ж у твоєму серці прокидаються до когось не тільки нечисті бажання, але й якась ніжність і любов, то відразу гаси такі почуття та уникай зустрічі з такою людиною. Не можна мати товаришів надто великої довіри.Треба пізнати і умертвити своє серце. Серед пристрастей (пристрасть - це постійне прагнення задовільнити якесь бажання: любити, їсти, пити, грати в комп'ютерні ігри, красти, молитися, і т.п.) найсильнішою є любов, яка,однак, залежить від волі людини, яка вибирає предмет любові. Серце є недослідимою прірвою, легше порахувати волосся на голові, ніж полічити всі почуття, які виникають в серці. Воно постійно прагне потіхи і живе любов'ю та мусить любити, хоч кожне серце обирає свій предмет любові. Перед первородним гріхом людина любила Бога понад усіх і усе, а після гріха легко може любити людей, речі чи саму себе більше від Бога. Тільки велика ласка Божа чи великі терпіння можуть відірвати людину від землі, а піднести до Бога.
Серце у всіх є однакове, лиш любить воно різне. Потрібно умертвляти серце, щоб воно не любило те, що не треба, але те, що треба. Тому очищай і направляй своє серце до Бога. Молися про чисте і досконале серце, особливо після Святого Причастя. При допомозі ласки Ісуса зможеш усунути з серця все шкідливе. Треба всіх любити без винятку, бо коли любимо когось більше ніж решту, то це є прив'язання і є гріхом. Як гірко бачити, що хтось, наприклад настоятель в монастирі, любить одних більше (часто не найкращих), а другими погорджує. Через це у одних будить гордість і прив'язання, а в других сум і заздрість. Часто людина тягнеться до молодих і симпатичних, шукає зустрічі з ними, навіть без потреби, хоче з ними розмовляти без кінця, ніжно їх цілувати, прагнучи при тому і для себе виняткової любові, особливих ніжностей і постійних запевнень, що посідають перше місце в серці улюбленої особи. Таких розчулених і несамовитих душ слабкого серця є багато в кожному монастирі, спільноті, сімТ, установі і є джерелом великих гріхів. Що поєднує двох прив'язаних осіб? Це, звичайно, природні переваги, лагідний характер, краса тіла, однакові уподобання і переконання, спільне помешкання, дрібні послуги один одному, і т.п. Які є риси прив'язання? Це, що особа, яка прв'зана, навіть вади улюбленої особи вважає за чесноти, тоді як до інших дуже прискіплива. Прив'язані особи прагнуть бути завжди разом і не можуть насититися розмовою, часто таємною, без свідків, в полоні взаємних почуттів, часто обмінюючись поцілунками і обіймами. Кожне розчулення викликає сльози, а коли розлучені, то постійно думають одне про одного, так що образ любимої особи навіть на молитві не зникає. Для зміцнення любові не шкодують подарків і послуг і є ревниві на кожне холодніше слово чи увагу до інших, вважають це кривдою. Така приязнь завжди є нетривка, скоро згасає і ті двіособи, які не могли жити одна без одної, стають найзапеклішими ворогами з страшною ненавистю. Навіть роки не зможуть змити тієї неприязні між колишніми при'язаними особами. Немає більших ворогів як колишні друзі. Земське прив'зання вимагає любові до себе, і коли зауважить, що мила особа, для якої нічого не шкодує, зловживає, користає, збагачується за її рахунок без взаємної віддачі, пошани і любові, то тоді з великої любові виникає велика образа і розчарування, а потім і ворожість.
Не можна прив'язуватися до земних осіб, бо почуття любові ми повинні мати насамперед до Ісуса Христа, а через любов до Господа Бога ми можемо дійсно правдиво і сильно любити всіх ближніх, особливо рідних і приятелів. Коли будемо любити ближніх заради їх краси чи інших прикмет, тоді наша любов буде нетривала, бо разом з красотою чи іншими прикметами пропаде і любов. А коли любимо ближнього заради Ісуса Христа, то хто б та людина не була - чи вона красива, чи некрасива, чи праведна, чи грішна, ворог чи приятель - ми ніколи не перестанемо її любити. Ісус не приймає нашої любові до Нього, якщо ми не любимо хоч би одного ближнього. Ісус вимагає любити всіх ближніх, так як Він їх полюбив. Через прив'язання людина любить одних більше, а інших менше, вона готова ради прив'язання навіть на гріх.
Добре знаємо, що Ісус Христос ніжною любов'ю любив людей, особливо Свою Непорочну Матір, але безконечно більше любив Небесного Отця, без вагань розлучився з людьми і Своєю Матір'ю задля слави Отця.
Не заборонено є любити когось, бо все, що Бог сотворив, є гідне любові. Але потрібно, щоб людина у всіх своїх прив'язаннях залишалася вільною. Характерною рисою великих душ є багато і гаряче любити з рівночасним захованням сильної і свобідної волі, готової до скорого виконання того, чого хоче Бог, хоч би серце розривалося з болю. Наприклад: хоч би як любили матір і батька, а залишили їх і пішли до монастиря. В тому велич їх святості. Чим більша жертва для Ісуса, тим більший доказ любові до Нього. Всі добрі вчинки і жертви тримаються на любові, любов без жертви чи жертва без любові не мають заслуги. Тому не треба заглушувати почуття серця, але звертати їх до висот. Людина, яка вбила в собі почуття, перетворюється на машину, вона нічого не відчуває. Легко є, щоб серце нікого не любило, ані не журилося за нікого. Таких егоїстів є багато на світі, які нікого, крім себе самих, не люблять. Потрібно всіх щиро любити, однак серце повинно бути свобідне, не прив'язане. Якщо людина полюбить когось непідвладною любов'ю, то вона стає ніби зв'язана з тією особою, втрачає свободу духа, не приймає натхнення святої ласки, бо ради своєї непогамовної любові готова навіть на гріх. Через прив'язання людина не здатна і кроку вперед ступити на дорозі до святості. Слід порвати всі ланцюги, які нас сковують з ближніми, а прив'язатися лише до Ісуса.
Святий Іван від Хреста учив: «До всіх людей треба мати однакову любов і однакове забуття. Вважай всіх за чужих, а через це кращим для них станеш, ніж коли відноситимешся до них з почуттями, які повинен цілковито віддати Богові. Не люби одну особу більше, ніж другу, бо згрішиш. Той бо на більшу любов заслуговує, кого Бог більше любить, а ти не знаєш кого Бог більше любить. В однаковому забуттю до всіх, що є необхідним для святого спокою, устережешся від більших або менших блудів стосовно тих осіб. Не думай, отже, про них нічого: ані доброго, ані злого і утікай від них, оскільки то є в твоїй можливості. Якщо того не виконаєш, не станеш ніколи святим, бо не звільнишся від недосконалості, не осягнеш святого соокуплення, яке це забуття про всіх потягає за собою. І коли з огляду на це позволиш собі на певну свободу, тоді або диявол, або ти сам себе обманеш якимось видом добра чи зла. Тоді як у виконанні цих вказівок є цілковита певність досконалості. Іншими способами не звільнишся від шкоди і недосконалостей, які спричиняють тобі створіння.
Не потрібно заглушувати в собі любов до особи, до якої є прив'язання (тобто намагатися її розлюбити чи зненавидіти), треба ту любов свого серця звернути до Бога. А з тією особою спілкуватися тільки з необхідності, про неї не думати, не дарувати їй подарунки, не цікавитися її справами, і найважливіше - її не бачити. Через якийсь час все стане на своє місце.Свята Тереня від Дитятка Ісус дуже любила свою рідну сестру, яка була її настоятелькою в монастирі, але вона, щоб побороти своє прив'язання, спілкувалася в основному з сестрами, які були їй неприємні і немилі. При тому відносилася до них так, що ті недосконалі і злі сестри питали святу Тереню за що вона їх так любить. В цьому і була жертва та святість її життя.Бог не вимагає абсолютної любові до Себе, а створіння щоб ненавидіти. Ні, але Він хоче бути люблений понад всяку любов. Господь не забороняє любити створіння, але через любов до Себе. Не зменшити любов до ближніх прийшов Ісус на цей світ, але її змінити, оживити і очистити. Взаємна любов між учнями Христа повинна бути завжди контрольована і оживлена любов'ю до Бога; тоді будуть тішитися правдивою небесною приязню. Створіння і особи цього світу є маленьким відблиском Божої краси, тому вони не можуть посідати любові цілого серця людини. Всі створіння - це діти Божі гідні любові і люблені через Творця, бо кожне з них є створене з любові. Проте, жодне з них саме з себе, ані всі разом взяті не заслуговують на цілковиту любов, бо не здатні заспокоїти серця людського, яке сотворено для любові до Бога і то любові вічної. І тільки той, хто любить Господа Бога всім серцем, здатний дійсно сильно і щиро любити все, що Бог сотворив. Коли любов і прив'язання до сотворіння є чистими і духовними та задля Бога, тоді в міру їх зростання буде рости і любов до Бога, і чим більше думка буде занята сотворінням, тим більше буде пам'ятати про Бога. Коли ж почуття до створіння зароджується із змислової схильності, тоді в міру того, як воно буде набирати сили, остигатиме любов до Бога і з часом зовсім згасне. А любов до створіння тоді буде перебувати в парі з докорами совісті.Що народжується з тіла, є тілесним, а що родиться з духа, є духовним - вчив Ісус. Отже, любов змислова приводить до змислового, а любов з духа - до Бога. Через цю різницю і розрізняємо двояку любов.Очистьмося від змислових почуттів, які є завжди грішні, та від почуттів і схильностей природних, які не зважають на Бога. Це не означає закритися в собі як стоїки, забути про всіх, зачерствіти як мумії і ніяких почуттів ближньому не виявляти. Це означає, щоб ми мали серце вільне від прив'язання, аби з досконалішою ніжністю, з більшою свободою і запалом могли любити Бога та в Бозі і для Бога все те, що після Божого провидіння є чисте, справедливе і добре. Всі наші стосунки і вчинки повинні починатися з любові до Бога, якщо хочемо, щоб вони були чисті і святі.Хто любить лише задля себе, збуджує особливу симпатію до певної особи, то причина такої любові є тілесна, бідна і обмежена, а тому порухи серця є також низькі, убогі і обмежені, вмить вичерпуються і не мають сили, щоб любити інших.Коли людина має основою всіх своїх почуттів любов до Бога, тоді може відокремитися від особистих симпатій і постановити любити всіх без винятку, тому що їх всіх любить Бог і нам заповів любити їх як самих себе. Тоді розширюється духовний світ в безконечність, серце радіє свободою, з якої черпає сили і енергію для любові всього людства, всіх людей, яких зустрічає на дорозі свого життя.Чим більше людина поступає у святості, тим більше уподібнюється до Господа Бога. Він як Сотворитель любить всіх людей і кожну людину зокрема так сильно, ніби вона є єдиною у цілій Вселенній. Така сама любов і у святих. їх почуття розтягаються на всіх і є одночасно особливі, навіть особисті, здатні присвятитися кожному зокрема. Святі нікого не виключали з своєї любові, всіх любили, однак почуття до всіх не було однакове: сердечніше любили тих, які особливіше приподобилися Богу; батьківська журба була більшою до тих, хто більше потребував помочі, тобто до грішників. Отже, любили сильніше за всіх досконалих, а журилися і піклувалися найбільше за нещасних грішників. Звідси випливає три риси характеру любові святих, причому, чим більша святість, тим більше виділяються ці риси: 1) любов дійсна, щира, діяльна до кожного; 2) солодке уподобання до досконалих; 3) сердечна і батьківська журба за найбільших грішників. Величезну користь має той, хто відірвав своє серце від радості сотворіннями, бо таким чином робить місце для загальної любові до всіх. Не прив'язуючись до ніякого створіння із-за його природних дарів, душа стає вільною і свобідною, люблячи всіх розумно і духовно, так, як того бажає Бог. Тоді пізнаємо, що ніхто не заслуговує на любов сам по собі, а лише задля Бога. Якщо в такий спосіб любити, тоді любов є з Божої волі і повна свободи. Монахиня може прив'язатися до деяких осіб і це шкодитиме справам і любові до ближніх та перешкоджатиме турботам, які вона повинна віддати іншим. Щоб запобігти цьому, наша любов повинна підноситися понад природну красу і симпатію, до яких схиляються наші почуття. Існує тільки один єдиний стимул любити всіх ради Ісуса Христа, ради Бога - бо Він хоче, щоб ми любили всіх. Цим керуються святі душі, які очистилися із змислових почуттів і самолюбства. Дорого коштує піднесення на висоти понад природну симпатію. Для досягнення цієї мети є одне гірке лікарство - вважати всіх за чужих та не зважати на свій інтерес, ані на особисті принади інших. Звідси - «не люби одного більше..., бо не знаєш кого Бог більше любить», а якщо тобі це не відомо, то не думай ані добре, ані зле про ближніх, утікай від них, наскільки це можливо. Це засіб проти природних слабкостей людського серця і одночасно система виховання. Учителі духовного життя вимагають у своїх учнів зробити лад у почуттях, бо без приборкання серця щодо прив'язань даремно лиш тратиться час. Бо любов тоді обмежиться лише до кількох осіб, а прихильність і любов до інших людей і справ зазнає упадку.Хоч ми не хочемо свідомо ображати Бога, однак попри цей добрий намір необхідно час від часу в Божій присутності в церкві перевіряти, який вплив на серце, розум і волю мають наші прив'язання і приязнь до окремих осіб. Чи не є вони причиною розсіяння, пустих думок і неспокоїв душі? Чи не ослабла через цю прихильність любов до інших людей? Чи не черствий та несправедливий до тих, яким не симпатизуєш, але котрі так само потребують твоєї зичливості та почуттів? Чи та приязнь не забирає час, призначений на щоденні обов'язки? Чи не траплялося так, що через неї тебе не було там, де ти був потрібний? Чи те прив'язання не робить тебе нещирим з ближніми, бо приховуєш свої почуття? Може через це опускаєш обов'язки свого стану? Чи не став надто вразливий щодо тих, які не поділяють твоїх почуттів?Добре себе перевір - чи те твоє прив'язання, на перший погляд невинне і потрібне, насправді ж віддаляє тебе від Бога та не служить для більшої ревності в обов'язках. Коли зауважиш, що ті почуття призвели до холодності в набожності, що став менш відкритий для прийняття ласк і значно дратівливіший до тих, хто тебе за це картає -тоді біда. Якщо щиро прислухаєшся до свого сумління, то ясно пізнаєш, що прив'язання позбавляє тебе багатьох ласк і скільки часу змарнував на спілкування, яке не принесло жодної користі, хоч власна любов тебе запевняла, що це тобі потрібне. Якщо сумління закидає тобі непорядну любов і прив'язання, то упорядкуй пориви свого серця. Якщо важливі причини вимагають підтримувати стосунки з приязною особою, то не слід цілковито рвати всі зв'язки. Треба остерігатися і бути розсудливим та обачним в своїх почуттях. Приставання з людьми понад потребу і міру вказує на те, що до добра це не приведе, хоча б особа, до якої прив'язалися була б святою. Треба упорядкувати почуття і спілкування з людьми згідно вказівок розуму і чистої любові, а не згідно уподобань і пристрастей власного серця. Потрібно мати любов і то сильну любов, але щоб стати святим слід навести лад в своїх почуттях і тримати їх під контролем. Щасливий, хто в своєму серці завжди знаходить доброту, порозуміння, турботу і зичливість до всіх, без огляду на особу і її становище.Властива риса слабких і недосконалих людей - прив'язуватися до окремих осіб в природний спосіб, бо вони милі і симпатичні. Риса сильних людей - підкоряти розумові всі природні прихильності до ближніх. Щоб нікого не любити - вистачить мати в серці гордість, а щоб усіх любити - треба бути святим.
Джерело: www.traducionalist.info

Переглядів: 12 | Додав: Крок69 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук




Форма входу


Календар
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Архів записів

Друзі сайту




























Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Copyright MyCorp © 2017      Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz