Сьогоднішнє життя Римо-Католицької Церкви в Україні багато завдячує духовенству і вірянам, які жили і працювали в складні часи комуністичного режиму. Це були поодинокі особи, які підтримували парафіяльні спільноти фактично зруйнованої інфраструктури Церкви та згодом уможливили її відновлення. Священик-місіонер Поділля, о. Андрій Гладисевич, був одним з тих, хто плекав вогник католицького віросповідання за часів примусового атеїзму.
Андрій Гладисевич народився 8 листопада 1914 року як четвертий син у бідній селянській сім’ї у селищі Посада Горна на півдні Польщі неподалік міста Кросно. Юнак вирішив стати священиком і потрапив до семінарії в Луцьку, яка готувала священиків до праці на східних землях. 23 квітня 1939 року він був висвячений разом з трьома колегами. Це був день великомученика св. Войцеха, і єпископ тоді сказав, що вважає це знаком того, що нововисвячені постраждають за віру.
Перше направлення на служіння о. Андрій отримав до міста Ковель на Волині, а через рік став настоятелем у Новоград-Волинському. Коли почалась Друга світова війна, священик відкрив при храмі їдальню для бідних, яку утримував з власного господарства разом з сестрами-серцянками. Гітлерівське військо розташовувалось на території костелу. Священик, якого окупанти не перевіряли, переносив партизанам під пальто карабіни. За цей та інші мужні вчинки Польща відзначила його нагородою, яка віднайшла його згодом у м. Полонному.
1944 р. радянські війська зайняли місто. Нова влада звинуватила католицьке духовенство у співпраці з гітлерівцями. Андрій Гладисевич не виїхав закордон за прикладом інших і був заарештований. Спочатку він перебував під слідством у Новоград-Волинському, а потім — у Луцьку в дуже важких умовах. Священика піддавали жорстоким тортурам і постійно допитували. Врешті видали вирок: 10 років ув’язнення суворого режиму в Норильську.
Найбільшим зі страждань засланців були не примусова праця в нелюдських умовах і хвороби, а важка моральна атмосфера. Католицьких священиків особливо переслідували і позбавляли права листування. Парафіяни отця нічого не знали про нього і вважали його мертвим. На каторзі перебувало 56 священиків різних віросповідань і обрядів, які потайки проводили конференції, сповідались і служили Євхаристію, вино для якої виробляли з надісланих родзинок. Влада, не дочекавшись виникнення конфліктів між духовенством, розселила їх до бараків з кримінальними злочинцями. Але священики продовжували зустрічатись і навіть святкували Різдво Христове.
Після закінчення строку о. Гладисевичу продовжили термін заслання ще на 10 років за відмову у співпраці. Згодом умови праці поліпшились і в’язням платили заробітну плату, яку священик просив перераховувати на кухню для в’язнів. Після смерті Сталіна більшість політичних в’язнів отримали амністію. З прибулих разом з о. Андрієм 950 осіб вижило лише 50. Його звільнили без позбавлення громадянських прав з правом проживання у Радянському Союзі, хоч і отримав замість паспорта посвідчення особи. Священик відмовився виїхати до Польщі і попросив повернутись в Україну. Він обрав місто Шаргород, адже чув від співв’язнів, що там діє католицький священик.
Однак, коли о. Андрій Гладисевич прибув до Шаргорода, о. Андрій Хомицький перебував на лікуванні в Одесі. Тоді він поїхав у Вінницю до о. Мартина Високінського, який направив його до Полонного. Андрія Гладисевича прийняли спочатку з підозрою, оскільки боялись підісланих агентів КДБ під виглядом священиків. Він намагався отримати прописку, необхідну для дозволу працювати священиком. Парафіяни віддано допомагали йому в цьому. Впродовж двох років вони робили все можливе аби мати священика – їздили до Москви, Києва і Хмельницького за дозволом. Врешті влада поступилась, і 14 вересня 1956 року, на свято Воздвиження, Хреста відбулась урочиста Свята Служба Божа.
О. Андрій повністю присвятив себе служінню і дотримувався порядку в усьому. Він щодня починав день о п’ятій і першим відкривав двері. Перевіряв, чи немає небезпеки (підіслані агенти здійснювали різні провокації й навіть раз намагались його вбити), прив’язував собак і лише тоді дозволяв виходити іншим. Потім робив гімнастику і займався спортивними вправами для підтримки фізичної форми. Багато часу проводив за молитвою і сповідав. О дев’ятій годині служив Службу Божу і подавав головну думку Божого Слова на цей день. Снідав він лише після того, як обслужив всіх потребуючих. А потім священик переходив до буденних справ: вів касові книги, керував ремонтом, шукав як дістати будівельні матеріали для відновлення храму.
Слід відзначити, що понад 400-річний храм був завдяки його зусиллям повністю відремонтований – поміняв верх і крівлю, зробив ремонт в середині, а також збудував господарські приміщення. Усе це йому вдалось зробити попри невпинні перешкоди влади, яка перевіряла дозволи на будову, надсилаючи перевірки навіть з Москви. У неділі і свята близько сотні людей приходили на сповідь, а у великі свята їх було навіть до тисячі. Священик цілий день проводив за сповіддю, богослужіннями й уділенням таїнств для тих, хто, приймаючи їх, не боявся переслідувань. На великі свята було до 25 дітей для хрещення. У святкові дня о. Андрій снідав лише о 17.00 (він не їв перед богослужінням), потім відпочивав, молився псалми і розарій, читав релігійну літературу, переглядав пресу, дивився новини і близько півночі йшов спати.
Священик сам катехизував вірян і для цього розробив катехетичну програму, розраховану на сім років. Оскільки тоді було заборонено навчати віри, то він викладав цю програму на проповідях під час недільних богослужінь. За 27 років праці у Полонному йому вдалося тричі викласти свій курс. На жаль, зошити, в які священик записував свої проповіді, не збереглись.
У 1965 році, після смерті о. Антона Борисевича в Гречанах, Хмельницької області, влада дозволила о. Андрію обслуговувати цю парафію. До цієї великої парафії, до якої віряни прибували здалека тисячами, йому доводилось долати 130 км. Тепер священик розривався між двома парафіями, де на нього чекало до сотні вірян на сповідь. На додаток, влада усуває з Городка Хмельницької області о. Яна Ольшанького (сьогодні єпископа) та передає її на обслуговування о. Гладисевичу. Відстань до неї була 170 км. Два храми цієї парафії були зруйновані, і священик служив у маленькій капличці на цвинтарі. Він мав дозвіл перебувати у місті лише 1-2 доби, і представники вдали всілякими способами намагались перешкоджати пастирю у важкій праці. О. Андрій часом цілодобово слухав сповіді і, відчуваючи, що засинає, хлюпав в обличчя холодну воду. Окрім того, він почав також обслуговувати парафію у місті Струга і впродовж 12 років — Летичів. Священик таємно також їздив до інших далеких місцевостей (Рівне, Луцьк, Костопіль, Здолбунів, Шумськ, Славута, Шепетівка, Разіно, Дзержинськ, Довбиш, Новоград-Волинський, Старокостянтинів, Любар, Фелинці та інші містечка й глухі села), за що КДБ постійно погрожувало повністю заборонити о. Андрію пастирську діяльність.
Віряни згадують, що о. Андрій кожну людину сприймав як особистість, був лагідним, усміхненим і дуже терпеливим. Він не відмовляв батькам у хрещенні дітей та у вінчанні, але не реєстрував ці таїнства у книги – оскільки не вимагав героїзму, хоч дуже його цінував. Священик особливо дбайливо підходив до навчання істин віри дітей, усвідомлюючи, що вони є майбутнім суспільства. Влада намагалась перешкоджати йому в цьому, видаючи накази про заборону катехизації дітей, які священик рішуче саботував. Він влаштовував процесії зі Святими Дарами довкола храму, аби відкрито засвідчити живість Католицької Церкви. У цих процесіях йшли діти з батьками. Настоятеля за це часто карали штрафами. Діти дуже любили о. Андрія і часом вивчали напам’ять вірші мало зрозумілою польською мовою, аби зробити приємність пастирю. Відзначу, що священик служив і проповідував польською мовою, що не перешкоджало йому бути патріотом України. Він також ніколи не показував свою ностальгію за Польщею, хоч уважно слідкував за подіями в батьківщині. Він шанував інші віросповідання й навчав цьому молодят зі мішаних сімей своєї парафії.
Від 11 лютого 1980 року о. Андрію в парафії допомагали безгабітові сестри-гоноратки (Малі сестри Непорочного Серця Марії).
О. Андрій Гладисевич утримував контакт з іншими священиками, колишніми в’язнями. Однак зустрічатись їм доводилось часто у смутних нагодах – похоронах когось з них.
Тоді була відкрита римо-католицька семінарія в Ризі й єпископ Латвії Юліан Вайвад у 1960-ті роки посилав в Україну священиків для служіння. Багато молодих хлопців з Хмельниччини і Тернопільщини їхали навчатись до Риги. О. Андрій особисто відвозив до семінарії деяких кандидатів і допомагав їм фінансово.
Священика впродовж його праці ніколи не залишали в спокої – часто викликали у Хмельницький на допити і намагались втягнути до співпраці. Пастор мужньо дотримувався своїх переконань і ніколи не показував, як переживав ці слідства. Урядовці не залишали його в спокої. Одного разу на Великдень повісили радіо на території храму, з якого повідомляли, що настоятель є ворогом народу і «тюремщиком». А вечорами надіслані комсомольці перешкоджали під час богослужінь, вигукуючи нецензурні слова, включаючи голосно транзистори і мавпуючи вірян. З огляду на це о. Андрій переніс Різдвяні і Великодні богослужіння на 7 ранку.
У 1973 році, коли закінчили капітальний ремонт інтер’єру костелу, підіслана людина, сховавшись в середині, підпалила споруду. Священик прокинувся близько півночі від диму і загасив пожежу. Він ніколи не видав цю людину і простив її. Потім його тероризували з допомогою постійних перевірок касових книг, книг реєстрації хрещення і пожертвувань.
Виснажлива праця підточила слабке здоров’я о. Андрія. Він почав відчувати впродовжослаблення, під час богослужіння ріки поту заливали його обличчя, а сутана від поту побіліла. Однак пастир був людиною сильної волі і не звертав увагу на хвороби, повністю віддаючись служінню людям.
1983 року йому поставили діагноз — лімфолейкоз. Сильні головокружіння перешкоджали проводити Святу Службу, а згодом він міг служити тільки сидячи. Люди приїздили здавати для нього кров. О. Андрій Гладисевич не панікував, а лише турбувався за свою парафію.
15 серпня 1983 року він потрапив до лікарні, з якої вже не повернувся.
Три дні тіло о. Андрія стояло відкритим у труні в полонському костелі. Попрощатись з ним приходили сотні людей — не тільки католики, але й віряни інших конфесій, жителі міста і викопосадовці. Сотні вірян молились у храмі цілодобово. Похорон був урочистим. У похоронній процесії брали участь семінаристи з ризької духовної семінарії і священики, серед яких було п’ять майбутніх єпископів — Ян Ольшанський, Ян Пурвінський, Маркіян Трофим’як, Станіслав Широкорадюк і Леонід Дубравський. На прощальній Літургії молились близько 4 тисяч вірян.
Пам’ять про відданого пастиря залишається живою в парафії Полонного, а також в серцях тих, хто його знав. Плодом його відданої діяльності є багато покликань священиків і черниць для Римо-Католицької Церкви як з самого міста, так і з усієї Хмельниччини.
Написано на основі книги Марія Сива, «Історія життя о. Андрія Гладисевича», Київ 2000
|
