Четвер, 28.03.2024, 11:27


Вітаю Вас Гість | RSS
[ Головна ] [ ] [ Реєстрація ] [ Вхід ]


Меню сайту


Настоятель Римо-католицької парафії св. Валентина в м.Калуш

Оголошення



   Святий
       Іван Павло II,
 Кароль Юзеф Войтила (1920–2005)
— 264 Папа Римський.

Останні слова Івана
Павла ІІ.:

" Не бійтеся!
Це час сприятливий, час надії та відваги".
 "Дозвольте мені вирушити до дому батька".




Шановні відвідувачі,просимо реєструватися на сайті.
Зареєстровані користувачі мають доступ до всіх сторінок сайту.
УВАГА!!!
"Радіо Марія" можна слухати на сторінці "Радіо Ватикан"



Міні-чат
200



Головна » 2013 » Травень » 10 » Важкі питання. Чому ставлення Церкви до смертної кари є суперечливим?
11:45
Важкі питання. Чому ставлення Церкви до смертної кари є суперечливим?


ПИТАННЯ:
Представники Церкви останнім часом засуджують страту. Але в минулому і зараз її допускало церковне учительство. Чому ставлення до смертної кари є суперечливим?

ВІДПОВІДЬ: Щоби зрозуміти значення документів церковного учительства, треба пам'ятати, що вони завжди поміщені в контекст певної епохи, в якій були опубліковані. В іншому випадку, витлумачуючи їх, ми ризикуємо впасти у фундаменталізм. Такий спосіб прочитання справді може навести на думку про протиріччя в учительстві Церкви.
Уже в Священному Писанні, в Старому Завіті, знаходимо передумови для подолання смертної кари як крайньої міри покарання. Так у випадку з Каїном Бог каже: «Якщо хтось уб'є Каїна, то зазнає помсти всемеро» (Бут. 4, 15).
У Новому Завіті Ісус не виступає відкрито проти смертної кари, проте у Своїх висловлюваннях Він також створює передумови до подолання цієї кари. «Хто з вас ніколи не грішив, нехай першим кине камінь» (Ів. 8, 7), – говорить Ісус.

Традиційне вчення Церкви полягало в тому, що смертна кара не суперечить Божественному закону, але разом з тим не є приписом закону: її необхідність оцінюється залежно від обставин. Аналізуючи ці обставини, католики впродовж історії висловлювалися «за» чи «проти» смертної кари.

До того ж варто пам'ятати, що Божественне одкровення є одкровенням історичним: не тільки в тому сенсі, що воно відбувалося в історії, а й у тому сенсі, що його супроводжувала історія людей і їхнього сприйняття. Від Мойсея (з якого почалося письмове свідоцтво Одкровення) до Ісуса пройшло 1200 років.

Слово Боже освічувало народи, які сприймали смертну кару як щось само собою зрозуміле і вважали її необхідним засобом для захисту невинних. Особлива видовищність страт в Середньовіччі була відображенням менталітету того часу: смертну кару вважали уроком для всіх, публічним застереженням від вчинення злочинів.
Сьогодні ми живемо в зовсім іншу епоху, з іншою сприйнятливістю, що визначається багатовіковою історією християнства. Цим можна пояснити і те, що дискусії довкола прийнятності смертної кари зародилися саме в християнському середовищі.

З часом церковне учительство не змінилося, а все більше розвивалося відповідно до євангельського духу. Зрозуміло, впродовж століть це учительство було виражено не завжди в одних і тих же термінах. Звернімося до останніх документів учительства Церкви, в яких порушується безпосередньо тема смертної кари.

В енцикліці «Evangelium Vitae» блаженний Іван Павло II називає серед знамень надії, що закладають фундамент «цивілізації життя і любові», все більш широке громадське протистояння смертній карі, нехай навіть застосовуваної лише як інструмент громадської «необхідної оборони»: це протистояння випливає з впевненості в тому, що сучасне суспільство здатне успішно боротися зі злочинністю методами, які знешкоджують злочинця, але не остаточно позбавляють його можливості змінити своє життя »(27).

Папа Войтила зауважує також те, про що ми говорили: вже в Старому Завіті досить чітко проявляється чуйність до цінності людського життя, хоча вона ще на володіє гостротою Нового Завіту. «Свідченням тому,  пояснює Папа, – залишаються деякі аспекти старозавітного законодавства, що передбачало болісні тілесні покарання і навіть смертну кару. Але загальне послання, яке стане досконалим у Новому Завіті, – рішучий заклик дотримуватися принципу непорушності фізичного життя та особистої цілісності, а його кульмінація – позитивна заповідь, що вимагає відчувати відповідальність за ближнього, як за себе: "... люби ближнього твого, як самого себе "» (Лев. 19, 18).

У параграфі 56 енцикліки «Evangelium Vitae» Іван Павло II розглядає питання смертної кари у світлі вчення про необхідну оборону, яка повинна бути пропорційною благу, котре захищається. «Як усередині Церкви, так і всередині громадянського суспільства, все ширше лунає вимога обмежити її застосування або навіть зовсім її скасувати, – пише Папа про смертну кару. – Цю проблему треба розглядати в контексті кримінального правосуддя, яке має все більше відповідати гідності людини, а значить, в підсумку – і задумам Бога про людину і суспільство. Справді, покарання, що накладає суспільство, насамперед має на меті «виправити безлад, викликаний правопорушенням». Громадська влада повинна протидіяти порушенню прав особи і суспільства, караючи винного, відповідно до злочину, як умова того, щоб він заново отримав право користуватися своєю свободою. Таким чином влада одночасно досягає своєї мети, що полягає в охороні громадського порядку та особистої безпеки, а для злочинця покарання стає стимулом і допомогою у виправленні та розплатою за гріхи».

Катехизм Католицької Церкви узагальнює викладені міркування: «Традиційна доктрина Церкви не виключає застосування смертної кари, після цілковитого визначення тотожності та відповідальності того, хто винуватий», – свідчить Катехизм Католицької Церкви. Але – увага до наступної фрази: «якщо це єдиний можливий шлях дієво захистити життя людей від несправедливого агресора» (ККК 2267).

Зараз не можна сказати, що смертна кара – це єдина міра захисту людей від агресора: існує система виправних установ, які ретельно охороняють та ізолюють найнебезпечнішого злочинця від суспільства. Читаємо далі в Катехизмі: «Якщо, однак, для безпеки і захисту людей від агресора достатньо безкровних засобів, то влада користуватиметься тільки такими засобами як більш відповідними конкретним умовам загального добра і гідності людської особи. А втім, у наші дні, коли держава має можливість успішно приборкати злочин і знешкодити винуватця без того, щоб відібрати в нього можливість спокутувати провину, обставини, за яких абсолютно необхідно усунути винуватця, «трапляються доволі рідко, якщо взагалі трапляються».

Не можна заперечувати, що в минулому і в лоні Церкви страту вважали допустимою. Але таке ставлення було також і до рабства. Свідчення про це є і в Новому Завіті, де про рабство згадується як про існуючий факт.
Слава Богу, впродовж історії розуміння гідності та цінності людської особи розвивалося, і значною мірою – саме завдяки християнству. А сьогодні все більше поширюється розуміння покарання злочинця в світлі його виправлення і реабілітації, а також у суспільстві.

У 1999 році блаженний Войтила відвідав Міссурі, штат США, жителі якого в переважній більшості виступали за смертну кару. Звертаючись до американців, Папа сказав: «Гідність людського життя в жодному разі не можна заперечувати навіть щодо того, хто скоїв величезне злодіяння. Сучасне суспільство має кошти для захисту, не відмовляючи злочинцям у можливості виправитися. Тому відновлюю заклик до скасування смертної кари, – жорстокої і марної».

За матеріалами: ru.radiovaticana.va


"КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"
Переглядів: 480 | Додав: Крок69 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук




Форма входу


Календар
«  Травень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Архів записів

Друзі сайту






























Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Copyright MyCorp © 2024      Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz