Роздуми над Словом Божим на суботу XXV Звичайного тижня, рік І

У цьому уривку Ісус говорить не нашою мовою (звісно, я не маю на увазі іврит), не нашими словами, не нашими структурами мислення, натякаючи, що існує інша країна, інший світ з іншою мовою, інший простір, у якому всі наші справжні проблеми можуть виявитися несправжніми, всі наші правила можуть виявитися казками, всі наші переконання — плодом нашої уяви. Як можна вкладати собі щось до вух? Ми звикли, що можемо контролювати, слухаємо ми щось чи не слухаємо, але не можемо вибирати, чуємо ми щось чи ні. Але Ісус каже, що чути щось — це наш свідомий вибір, результат наших свідомих зусиль. Коли буває так, що ми вибираємо не вкладати собі щось до вух? Наприклад, скільки разів нам казали, що нас люблять, але ми досі вважаємо себе недостойними, відкидаємо це як жарт, випадковість, тимчасову помилку. Скільки разів нам прощають, а ми все одно боїмося приходити до Бога. Скільки разів Він каже: «Я виправлю» — а ми все одно боїмося робити помилки. У цьому уривку Ісус зізнається нам у любові. Син Людський має бути переданий у руки людей. Бо віддати все, що маєш, можна тільки з шаленої любові, а Ісус каже, що віддасть нам, людям, усе, що має, — себе. Звісно, Ісус говорив про розп’яття, але люди залишились людьми, наші «обійми» все одно залишились розп’яттям. Чому люди не могли збагнути цих слів? Можливо, тому, що це суперечило здоровому глузду. Тільки божевільно закохані можуть зрозуміти такий учинок. На жаль, тут наша побожність нам шкодить. Якби ми змогли знайти якусь людину, що ніколи не чула про Ісуса, й розказали їй історію про всемогутнього Бога, який робить себе таким безсилим, щоб люди могли тримати Його в себе на руках; Бога-законодавця, який залишається в цих руках навіть коли Його розпинають, — ми би побачили природню реакцію на всі події, які звучать так очевидно для нас зараз. Якби ми частіше вкладали собі до вух ці слова, ми б не могли заснути від подиву, ми б хотіли бігти у світ і щось робити, щоб знову і знову відчувати цю Божу любов! Те, що ми вкладаємо собі до вух, має одну властивість: воно перекриває всі інші звуки. Коли ми вкладемо до вух ці слова Ісуса, то зрозуміємо, що все неможливе вже давно сталося, тому немає нічого неможливого. Бог був відданий у руки людям; що може більше суперечити нашим «правильним» уявленням про світ? З роками в наших головах з’являється багато глухих кутів, багато слів «ніколи». Ми ніколи не навчимося, ми ніколи не знайдемо, нас ніколи не полюблять, ми ніколи так не зможемо… Але все неможливе вже давно сталося! У всіх буває таке, що коли дивимося в дзеркало, вважаємо себе некрасивими, нездарними, незграбними. Але хіба може так виглядати жінка з маленькою дитиною на руках? Хіба можемо бути такими ми, які тримаємо в руках Бога? Завжди, коли відчиняємо двері, одразу, щойно розплющуємо очі, маємо вкладати собі у вуха: ми люди з Богом на рухах…  
Джерело: CREDO