1 серпня

З нагоди Року святості подружжя та сім’ї, що триває в Римо-Католицькій Церкві в Україні, продовжуємо цикл матеріалів про покровителів подружжя з Літанії до захисників святості, єдності і нерозривності подружжя. Їх було одинадцять, монахинь жіночого чернечого згромадження Сестер Святого Сімейства з Назарета, які 1 серпня 1943 року добровільно прийняли мученицьку смерть заради того, щоб урятувати життя інших людей:

Аделя Мардосевіч (в чернецтві — сестра Марія Стелла);

Ядвіга Кароліна Жак (с. Марія Імельда);

Вероніка Нармонтовіч (с. Марія Боромео);

Хелена Черпка (с. Марія Гвидона);

Євгенія Мацкевич (с. Марія Канізія);

Юлія Рапей (с. Марія Сергія);

Леокадія Матушевська (с. Марія Геліодора);

Юзефа Хробот (с. Марія Канута);

Ганна Коколовіч (с. Марія Раймунда);

Елеонора Анеля Юзьвік (с. Марія Даніела);

Пауліна Боровик (с. Марія Феліцита).

Найстаршій з них, їхній настоятельниці с.Марії Стеллі, було 54 роки. Наймолодшій, с.Марії Боромео, не виповнилось і двадцяти семи. Сестри Марія Стелла і Марія Імельда мали за плечима понад тридцять років чернечого життя; четверо сестер —Марія Раймунда, Марія Даніела, Марія Канута і Марія Сергія — за двадцять, а наймолодша, с.Марія Боромео, не пробула в чернецтві й десяти літ. У 1930-х роках Боже Провидіння звело їх в місті Новогрудок (нині Гродненська обл., Республіка Білорусь), куди перші сестри-назаретанки прибули на прохання єпископа Зигмунта Лозінського 4 вересня 1929 року. Тут вони працювали в місцевій парафії, а також навчали й виховували дітей: при монастирі було відкрито інтернат, а потім — загальноосвітню школу. Чутливі до людських потреб, сестри, крім своєї основної діяльності, піклувалися про бідних дітей і допомагали малозабезпеченим сім’ям. І, звісно, ревно молилися за всіх парафіян і мешканців міста. Осінь 1939 року. Початок Другої світової війни. Західну частину Білорусі, окуповану радянськими військами, було приєднано до Радянського Союзу. Те, що принесла «нова» влада, відчули на собі й сестри-назаретанки. Спочатку в них відібрали школу, потім їм довелось покинути монастирський будинок, і вони, залишившись без утримання, змушені були шукати випадкового заробітку в місті. Але й не маючи монастиря, сестри не залишили Новогрудок: місцеві парафіяни прийняли їх до своїх домівок. Загарбуючи нові території, більшовики (як і їхні попередники в Російській імперії) депортували місцеве населення  вглиб країни. В Західній Білорусі депортації в першу чергу підлягали етнічні поляки. З Новогрудка до Сибіру й Казахстану вивезли дві великі партії місцевих мешканців: у лютому 1940 року і в квітні 1941-го. В цих умовах сестри продовжували свою діяльність: таємно готували дітей до Першого Причастя, навчали польської мови та історії, висилали посилки депортованим, не роблячи між ними різниці за національністю. Саме в цей важкий час настоятелькою новогрудського чернечого осередку була призначена с. Марія Стелла. Не стала (та й не могла стати) полегшенням зміна окупантів улітку 1941 року. Сестри змогли повернутись у свій монастир, але страждання тим, ким вони опікувались і за кого молилися, гітлерівська окупація принесла аж ніяк не менші, ніж радянська. Жертвами нацистського терору стало насамперед єврейське та польське населення. Вже через три тижні після того, як у місто увійшли німецькі війська, розстріляли 60 чоловіків, серед яких— двох римо-католицьких священиків. 18 липня 1943 року містом прокотилась нова хвиля арештів. Було заарештовано 120 мешканців Новогрудка, переважно — чоловіків, але серед них були також жінки та діти. Їхні родичі, близькі й друзі приходили до храму і ділилися з сестрами своїм горем, сподіваючись почути від них слова підтримки і розради. Сестри щиро прагнули їм допомогти, принаймні — втішити; але що вони могли зробити? Як могли врятувати тих, хто був приречений на смерть? І тоді вони прийняли нелегке, але єдине можливе — і, як вони самі вважали, єдине правильне — рішення: врятувати людей ціною власного життя. Від імені сестер про цей намір с. Марія Стелла повідомила їхнього капелана о.Олександра Зінкевича. «Мій Боже, якщо потрібна жертва життя, то нехай краще розстріляють нас, ніж тих, які мають сім’ї, — про це ми навіть молимося», — сказала сестра-настоятелька на завершення розмови зі священником. Життя о. Олександра (а він на той час залишався єдиним римо-католицьким священником в околицях Новогрудка) теж опинилось під загрозою: гітлерівці мали намір стратити і його. Це ще більше зміцнило намір назаретанок віддати життя за ближніх. «Боже, наш Боже, отець-капелан набагато більше потрібний на цьому світі, ніж ми; просимо тепер Господа, щоб краще нас забрав, аніж священника, якщо потрібна подальша наша жертва», — молилися черниці. І с.Марія Стелла звернулась до окупаційної влади з проханням звільнити всіх заарештованих, замінивши їх собою. Нам таке рішення може здатися наївним: адже ніхто не давав гарантії, що, розстрілявши сестер, німці обов’язково звільнять усіх заарештованих. Адже тим, хто вбивав неповинних людей сотнями й тисячами, нічого не варто було розстріляти і тих, і інших. Але кожний, хто хоч би поверхово знає щось про життя черниць, розуміє: зважуючись на такий крок, вони постійно звертались до Небесного Отця в молитвах. Молились вони тоді, коли хтось із них вперше висловив таку думку, молились і потім. Молились і тоді, коли сестра-настоятелька йшла до представників німецької влади, щоб звернутися до них із цим проханням. Молились, лежачи хрестом, у гестапівському підвалі в останню ніч їхнього життя — з 31 липня на 1 серпня 1943 року. Молились — і вірили в силу молитви. Вірили, що Всемогутній Господь, для якого немає нічого неможливого, обов’язково їх почує. Вірили і не помилились: їхня жертва не залишилась марною. Ще до того, як сестри були страчені — вранці 1 серпня їх розстріляли в лісі за п’ять кілометрів від міста,— декого з заарештованих звільнили. Інших вивезли на примусові роботи до Німеччини, звідки всі вони повернулись після війни. Нині їхні діти й онуки приїжджають до Новогрудка, де поховані ті, кому вони зобов’язані своєю появою на світ, і цим дають незаперечне свідчення заступницької сили сестер-мучениць. Коли напередодні свого мучеництва сестри йшли до відділку гестапо, куди їх викликали, — по дорозі зустріли с. Малгожату, яка працювала в лікарні й поверталась після чергування. За рішенням с. Марії Стелли вона не пішла з ними, а повернулась до монастиря. І, мабуть, не буде перебільшенням сказати, що саме завдяки їй ми сьогодні маємо змогу вшановувати подвиг її співсестер. Адже радянська влада, яка повернулась у Західну Білорусію по вигнанні нацистських загарбників, не тільки б ніколи цього не зробила, а навпаки — зробила б усе можливе, щоб цей жертовний вчинок був назавжди забутий. Намагаючись довести, що перемога над нацизмом— заслуга тільки й виключно Радянського Союзу, радянська пропаганда намагалася переконати, що на героїчні вчинки і самопожертву заради інших здатні тільки «вихованці комуністичної партії та ленінського комсомолу», але ніяк не католики, тим більше — черниці. До того ж ця влада прагнула побудувати суспільство, в якому б не було місця для віри в Бога; тому Церкву, духовенство, чернецтво радянська пропаганда всіляко дискредитувала. Сестра Малгожата відшукала могилу співсестер і до останньої миті земного життя — вона померла в Новогрудку 26 квітня 1966 року — доглядала місце їх поховання. 19 березня 1945 останки сестер були перепоховані у спільній могилі біля парафіяльного храму, а 1991 року —в саркофагу храмовій каплиці. Того ж 1991 року розпочався беатифікаційний процес. 5 березня Ювілейного 2000 Року Святіший Отець Йоан Павло ІІ проголосив сестер-мучениць блаженними. Жертвуючи своїм життям, блаженні назаретанки, героїчно здійснили покликання свого згромадження — служити сім’ям, даючисвоїм учинком свідчення віри в Бога, який перший полюбив нас.
Джерело: CREDO