Спогадами про Івана Павла ІІ ділиться єзуїт - кардинал Роберто Туччі:
Перш за все він був людиною віри. Віри, оживленої молитвою. Можна сказати, що він тривав в неустанній молитві. Я бачив, як він відмовляв вервицю, бревіарій в машині, в гелікоптері, в потязі, в літаку… Неустанно молився.
Пам’ятаю, що нераз, коли ми запізнювались, я просив: «Святіший Отче, поспішімо». А він звертав мені увагу, кажучи : «Молитві все повинно поступитись місцем». І коли входив до церкви, завжди йшов перед Найсвятіші Тайни і молився там 10, 15 хвилин… Йому не заважало навіть те, що навколо було повно людей, які спочатку голосно його вітали, плескали. Однак ті люди, коли бачили його на колінах перед дарохранительницею, поволі стихали. Часто я бачив повні людей церкви, які в тиші вдивлялись в Папу, що молився. Пам’ятаю, як одного разу, коли ми сильно запізнювались, я підійшов до Івана Павла ІІ , щоб нагадати йому про час, а він подивися на мене і сказав: «Отче, молитва є важливішою від пунктуальності».
Завжди подивляла його здатність сконцентруватись на молитві, незалежно від ситуації. Колись при поверненні з Індії наш літак не міг приземлитись в Римі через снігопад, тому о першій ночі ми приземлились в Неаполі. Я пішов повідомити Папі, що до Риму ми можемо добратись лише поїздом. Він не нарікав ні на що, і доки ми готували подорож, Папа спокійно чекав, погружений в молитву.
Одного разу ми разом летіли у гелікоптері з Єрусалиму до Назарету на свято Благовіщення. Папа сидів біля вікна і я помітив, що його зовсім не дивував краєвид, що змінювався у вікні. В його руках я помітив друковані карточки, зібрані докупи шнурком. Він читав одну сторінку, хрестився і занурювався в молитву. Потім перевертав карточку, читав , знов хрестився і знов молився. З цікавості я пробував підглянути, що він читає… Це була Хресна Дорога. Була п’ятниця, а кожну п’ятницю Папа відмовляв Хресну Дорогу. Переживав, що через дуже насичену програму того дня він може не встигнути ввечері її помолитись, вирішив зробити це прямо у гелікоптері. Робив це з великою простотою. Він сам перед Богом.
Направду був людиною молитви. Думаю, що власне звідти бралась його відвага. Він ніколи не знеохочувався. Його рішучий характер сформувався в часі двох режимів: нацистського і комуністичного. Почуття безпеки йому запевняла віра в Бога. Ніколи не був певний себе, але завжди був певний того, що Христос буде для нього допомогою. Цієї допомоги витривало просив на молитві. Звідти випливала його відвага. Також в прийнятті важких викликів, чи при реалізації речей, від який багато хто його відраджував. Досить згадати хоча би подорожі до Голандії чи Нікарагуа. Пам’ятаю, що коли представив йому свої страхи, він сказав, що « не їде туди для того, щоб йому аплодували, але щоб підтримати Церкву. І що їхати треба тоді, коли є труднощі, а не тоді, коли в Церкві все досконало» . І що було робити, ми поїхали. Пам’ятаю, як він казав: «Якщо щось йде зле, треба просто більше молитись» . Його спокій випливав з того величезного поєднання з Христом.
Сам я багато в чому завдячую Іванові Павлу ІІ. Молодим хлопцем я належав до марійського руху, там дозрів у вірі, там зродилось моє єзуїтське покликання. Там я навчився вервичкової молитви, яку дещо занедбав за деякий час. І власне спільність з Іваном Павлом ІІ привела до того, що я наново повернувся до цієї молитви. Він пояснював мені її значення, її вартість, а, перш за все, сам молився на вервиці. Колись для мене це була одна з найнудніших молитов, тепер – належить до моїх улюблених, які я щоденно відмовляю.
Папа був для нас вчителем молитви. Це була постать, яка наклала свій відбиток в багатьох сферах нашого життя. Дивлячись так чисто по-людськи, я переконаний, що Іван Павло ІІ був найвидатнішою постаттю своєї епохи
За матеріалами: Radio Watykanskie "КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"
|
