Понтифікат Івана Павла II мав у всій історії християнсько-єврейських стосунків виняткове значення. В свою чергу, найбільш знаменною для цих стосунків подією понтифікату визнано візит до римської синагоги. Дата 13 квітня 1986 р. – рівно чверть століття тому – ввійшла до історії.
Ідея відвідання єврейського дому молитви не була чужа Папі-поляку. Ще будучи учнем школи, в родинних Вадовіцах він переступив поріг синагоги завдяки шкільному товаришу, синові голови місцевої єврейської громади Єжи Клюгерові, з яким він потім відновив дружбу вже в Римі. Також як кардинал Кароль Войтила відвідав краківські синагоги на Казимирі. Після вступу на Петрів Престіл він вперше зустрівся з головним рабином Риму Еліо Тоаффом при нагоді візитації однієї з парафії Вічного Міста. Це було в лютому 1981 р. в приміщенні церкви San Carlo ai Catinari, розташованої поблизу римського гетто.
Думка про папський візит до синагоги з'явилася під час приготувань, які проводилися завчасно до четвертої подорожі Івана Павла II до США, яка повинна була відбутися у вересні 1987 р., охоплюючи серед інших міст і Лос-Анджелес. Місцевий архиєпископ запропонував відвідати при нагоді одну з синагог цього міста. На початку 1986 р. Папа поцікавився, що з цього приводу думав тодішній секретар Комісії у справах релігійних контактів з юдаїзмом, аргентинський прелат, а сьогодні кардинал Хорхе Мехіа. На його думку, краще було б, щоб Єпископ Риму спочатку відвідав синагогу у власній єпархії. Тому Іван Павло II доручив йому запропонувати ідею візиту рабинові Тоаффові, котрий, почувши пропозицію, відразу відповів процитованими гебрейською мовою словами 118 Псалма: „Благословенний, хто йде в ім'я Господнє”. Спочатку він мусив проконсультуватись з радою римської єврейської громади, що зробив вже наступного дня, отримавши згоду. У порозумінні між євреями і Ватиканом було встановлено, що візит відбудеться в неділю 13 квітня, незважаючи на те, що цього ж дня вранці мав бути канонізований францисканець XVIII століття Франциск Антоній Фазані.
У неділю в післяобідній час Іван Павло II прибув до синагоги, що велично височіє на березі Тібру. Зустріч почалася співом псалма і біблійними читаннями з Книги Буття та пророка Міхея гебрейською і італійською мовами, а також виступом господарів. Потім слово надали папі римському, в якому він підкреслив історичність і характер провидіння цієї події. Дякуючи рабинові Тоаффові за те, що він одразу з радістю прийняв ідею цього візиту, папа нагадав про свою першу з ним розмову п'ять років до того.
„Дехто з вас багато разів прибував до Ватикану чи то з нагоди моїх численних аудієнцій для представників італійського і всесвітнього юдаїзму, чи ще раніше, за часів моїх попередників Павла VI, Івана XXIII і Пія XII. Мені також добре відомо, що в ніч напередодні смерті Папи Івана, головний рабин не завагався прибути на площу Святого Петра разом із групою вірних євреїв, щоб молитися і чувати серед натовпу католиків і інших християн, даючи таким чином тихе, але дієве свідчення величини духу цього папи, що був відкритий до всіх без різниці, а особливо до братів-євреїв. Спадок, на який я зараз хотів би послатись, є власне тим, що залишив Папа Іван, котрий, як щойно нагадав головний рабин, проїжджаючи тут одного разу, попросив зупинити автомобіль, щоб благословити натовп євреїв, які виходили з цієї святині. Я хотів би послатися на це свідоцтво зараз, знаходячись вже не ззовні, але, завдяки вашій великодушній гостинності, всередині римської синагоги”.
Папа Іван Павло ІІ підкреслив, що його візит до єврейського дому молитви після понтифікату Івана XXIII і після II Ватиканського Собору в певний спосіб сьогодні закриває повчаючий для нас період взаємних непорозумінь в інших історичних обставинах. Лише в новіших часах не без труднощів дійшло до спільного прийняття закономірного плюралізму на суспільній, громадянській і релігійній площині.
„Врахування багатовікових культурних обумовленостей не може перешкоджати визнанню того, що акти дискримінації, несправедливого обмежування релігійної свободи, утиску, також в сфері громадянської свободи, щодо євреїв, є об'єктивно явищами, гідними найглибшого співчуття. Так, ще раз, за моїм посередництвом, Церква словами добре відомої декларації «Nostra aetate» засуджує «акти ненависті, переслідування, прояви антисемітизму, які коли-небудь і ким-небудь були вчинені проти євреїв». Я повторюю: «ким-небудь». Я хотів би ще раз виразити жах, який викликає геноцид єврейського народу під час останньої війни, який привів до голокосту мільйонів невинних жертв”.
Іван Павло II згадав свій візит до Освєнциму і висловлені там слова про винищення євреїв, після чого додав: „Також єврейська спільнота Риму заплатила високу ціну крові. А дійсно значущим жестом було те, що в похмурих роках расових переслідувань двері наших монастирів, наших церков, Римської Семінарії, будівель Апостольської Столиці і самого Міста Ватикану були широко відкриті, щоб надати притулок і рятувати багатьох переслідуваних римських євреїв”.
Виражаючи визнання тим всім, хто як по християнській, так і по єврейській стороні працював і працює над подоланням упереджень і повнішим визнанням „спільного духовного спадку” обох релігій, Папа вказав на значення четвертого параграфа соборної декларації Nostra aetate. Як він зазначив, цей короткий, небагатослівний текст „став переломною точкою у взаєминах між Католицькою Церквою та юдаїзмом і окремими євреями”. У цьому тексті він наголосив на трьох особливо важливих пунктах.
„По-перше, Христова Церква відкриває свій «зв'язок» з юдаїзмом «заглиблюючись у власну таємницю» - говорив Іван Павло II. «Єврейська релігія для нашої релігії не є «зовнішньою», але в певний спосіб «внутрішньою». Ми маємо з нею стосунки, яких не маємо з жодною іншою релігією. Ви є нашими улюбленими братами і в певний спосіб, можна сказати, нашими старшими братами».
Впроваджуючи вислів „старші брати”, який потім так часто і він сам, і багато хто повторював, Іван Павло II сказав, що євреї є ними „в певний спосіб, можна сказати”. Це застереження було необхідне. Перш за все „старші брати” асоціюються в Біблії не якнайкраще, незважаючи на те, що там настільки цінується первородство. Досить згадати тільки Каїна, Ізмаїла, Ісава чи старших братів Йосипа із Старого Завіту, а з Нового – брата марнотратного сина. Виголосивши промову в синагозі, Папа римський мусив дати зрозуміти, що не прийшов образити євреїв і не потрібно розуміти цей вислів в такому негативному значенні. Крім того, хоча це не було тут просто сказано, але тільки виникає зі всього контексту, йдеться про братство у вірі, що сам Іван Павло II неодноразово потім, кажучи про „старших братів”, доповнював. Однак в якій вірі? У Новому Завіті вираз „віра” часто означає визнання Божої сили Ісуса з Назарету і Його месіяльності, а „віруючі” там неодноразово є просто синонімом християн. У такому сенсі прихильники юдаїзму нашими „братами у вірі” не є. З другого боку, однак можна нагадати, що хоч більшість з них Ісуса за Месію не визнали, та всі наші „найстарші брати у вірі в Христа”, тобто перша, єрусалимська християнська спільнота - це євреї не тільки в етнічному, але в як найбільш релігійному значенні – котрі молилися в храмі і синагогах, відповідно до Закону Мойсея.
„Другою точкою, підкресленою на Соборі, є те, що євреям як народові не можна приписувати спадкову чи збірну провину за те, «що скоєно під час муки Ісуса» - підтвердив Іван Павло II. «Не можна її приписувати без різниці всім євреям того часу, ані тим, які жили пізніше, ані тим, що живуть сьогодні. Немає жодних підстав для будь-якого нібито теологічного виправдання дискримінаційних дій чи, що гірше, переслідувань. Господь судитиме кожного «відповідно до його вчинків», як євреїв, так і християн (пор. Рим. 2, 6). Третя точка, яку я хотів би підкреслити в соборовій декларації, є наслідком другої. Не є виправданим представлення, незалежно від свідомості, яку має Церква стосовно своєї ідентичності, євреїв як «відкинутих чи проклятих», як того навчали чи виводили зі Святого Письма Старого чи Нового Завіту. Фактично, Собор в цьому самому фрагменті Nostra aetate, як і в догматичній конституції Lumen gentium (ном. 6) сказав, цитуючи текст святого Павла з Послання до римлян (11, 28-29), що євреї залишаються «улюбленими Бога», який покликав їх «покликанням незмінним».
Папа зауважив, що на цих переконання базуються наші нинішні стосунки і під час візиту до синагоги він хоче заново підтвердити незмінну їх вартість. Очевидно відмінності не були ще подолані і обидві релігії слід поважати у їх ідентичності, без жодного синкретизму. Ми є лише на початку шляху і потрібно весь час демаскувати взаємні упередження, показуючи скрізь справжнє лице як юдаїзму, так і християнства. Іван Павло II вказав на значення, яке мають у цьому відношенні для католиків два документи ватиканської Комісії у справах релігійних контактів з юдаїзмом, від 1974 і 1985 р. Потрібно їх вивчати і застосовувати на практиці.
„Не слід забувати, що основною різницею від самих початків є відношення нас, християн, до особи і навчання Ісуса з Назарету, сина вашого народу, з якого народилася Марія Діва, апостоли, «фундамент і колони Церкви» і більшість членів першої християнської спільноти» – зазначив Святіший Отець. «Однак це відношення відбувається в порядку віри, тобто через вільний дозвіл розуму і серця, керованого Духом, і ніколи не може бути в будь-якому сенсі предметом зовнішнього тиску. Ось мотив, згідно якого ми готові до поглиблення діалогу в дусі лояльності і дружби, з пошаною наших взаємних найглибших переконань, беручи за основу елементи Одкровення, які є для нас спільними як «великий духовний спадок».
Іван Павло II підкреслив ще потребу співпраці, опираючись на цей спільний спадок, особливо на користь життя людини від зачаття до природної смерті, ї свободи, прав і розвитку. У суспільстві, загубленому в агностицизмі чи індивідуалізмі, євреї і християни мають бути свідками етики десяти Заповідей. Розв'язуючи спільно проблеми суспільства, вони будуть вірні тому, що їх найглибше поєднує: віра в єдиного Бога, який зобов'язує нас любити потребуючих і допомагати їм. Тут Папа, якому так залежало на тому, щоб прихильники обох релігій постійно пам'ятали про власну ідентичність, як і те, що їх з'єднує, вже вчетверте в цій „проповіді”, виголошеній на „богослужінні в синагозі”, послався на Христа:
„Християни навчилися тої волі Господа з Тори, яку ви тут оточуєте шаною, а також від Ісуса, який почерпнув остаточні наслідки з любові, наказаної в Торі. Мені зараз не залишається нічого іншого, як тільки звернути погляд і думки до Господа, щоб подякувати Йому за цю щасливу зустріч і за добро, яке вже з неї випливає, за віднайдене братерство, а також за нове, глибше взаєморозуміння між нами тут в Римі, між Церквою та юдаїзмом скрізь, в кожній країні, для добра всіх. Тому я хотів би сказати разом з псалмоспівцем, його рідною мовою, яка є також вашим спадком: Hodu la-Adonai ki tow ki le olam hasdo jomar-na Jisrael ki le olam hasdo jomeru-na jir’e Adonai ki le olam hasdo – «Дякуйте Господеві, бо добрий, милосердя Його повіки. Хай скаже дім Ізраїля: милість Його повіки. Хай скажуть ті, що Господа бояться: милість Його повіки» (Пс. 118, 1-2. 4). Амінь”.
За матеріалами Radio Watykańskie
"КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"
|
