Роздуми над Словом Божим на п’ятницю ХХХІІ звичайного тижня, рік ІІ

До чого покликане наше серце? Якщо до речей матеріальних, якими ми володіємо, або до праці, яку виконуємо, то повторний прихід Христа може застати нас неприготованими. Те, що маємо на землі, може нас так пов’язати з землею, що ми не будемо готові увійти до неба. Хто неготовий покинути речі, які посідає, свій бізнес і функції, які має на землі, того Христос не введе до нової землі й нового неба, які Він приготував своїм вибраним. Тому що Він впровадить до вічного щастя тільки тих, хто вже тепер іде за Ним усім серцем.

Іти за Христом означає дивитися вперед, не озираючись назад. Дружина Лота озиралася позад себе, бо хоч і вийшла із Содому, та залишила там своє серце (пор. Бут 19, 17.26). До ковчегу Ноя також не увійшли ті, хто не бажав покинути своїх занять на цьому світі. Нерозумно прив’язуватися до того, що проминає, тоді як Бог приготував нам вічні блага. Коли прийде Господь, не по речі треба повертатися, а йти по нагороду.

Не біймося, що ми замало зробили, що треба буде перервати свої труди: Господь прагне нас, а не нашої праці. Рахується чуйність, довіра, очікування, а не наші звершення. Сам Господь потурбується, аби наше діло, Ним прославлене, було прекрасно завершене.

Як застерігає св. Йоана у своєму Другому посланні, треба зважати, щоби не втратити того, що ми здобули працею (2 Йн 8). Однак нагородою за працю будуть не земні результати наших трудів, а сам Бог. Кого Бог уже тепер притягує до себе, той віднайде Бога у вічності: Господь Ісус образно пояснює це, цитуючи приказку про орлів, які знаходять для себе поживу (пор. Лк 17, 37). Хто у своєму серці прив’язаний тільки до Бога, а не до чогось іншого, той дістане повну нагороду: участь у Божому житті на відновленій Ним землі.