З блогу Апостольського нунція в Україні, Його Високопреосвященства Томаса Едварда Ґалліксона  Deo Volente Ex Animo

Аж ото сказав хтось до нього: «Господи, чи мало буде тих, що спасуться?» Він відповів їм:«Силкуйтеся ввійти через тісні ворота, багато бо, кажу вам, силкуватимуться ввійти, але не зможуть. І як господар устане й замкне двері, а ви, зоставшися знадвору, почнете стукати у двері та казати: Господи, відчини нам! — він відповість вам: Не знаю вас, звідкіля ви. Тоді ви почнете казати: Ми їли й пили перед тобою, і ти навчав нас на майданах наших. Та він відповість: Кажу бо вам: Не знаю вас, звідкіля ви; геть від мене всі ви, що чините неправду! Там буде плач і скрегіт зубів, коли побачите Авраама, Ісаака та Якова й усіх пророків у Царстві Божім, себе ж самих викинутих назовні. Прийдуть тоді від сходу й від заходу, від півночі й від півдня й возсядуть (на бенкеті) в Царстві Божім. Тоді останні стануть першими, а перші – останніми.» Лк 13, 23-30.

З невідомої причини сьогодні мені в голову закрався один тривожний спогад з минулого. Я знав одного чоловіка, дуже сердитого та схильного до ненависті. Про нього заслужено казали, що він отруює будь-яке зібрання, і що його краще уникати. В будь-якому разі, іноді життя нас приводить до таких людей. Мій спогад, пов’язаний з ним, скоріше стосується мене самого, ніж його. Багато років тому, десь посеред розмови, він заявив, що не поспішає стати перед перспективою смерті та вічного життя; на цьому світі йому ще є що робити і чим насолоджуватись – так він сказав. Це пролунало, наче щось на кшталт «Небеса Можуть Почекати». Його слова мене збентежили, бо щось із ними було не так, хоча більшість тих, кого ми знаємо, також не поспішають помирати самі або відправляти близьких перед Боже обличчя. Він не сказав нічого такого, чого б ми не чули день у день. Я не знаю, що ж саме було не так: його інтонація, або, можливо, він мав сказати щось інше, бо висловлювався типово для відносно молодої дорослої людини. В будь-якому разі, я відчув справжній страх за нього та його вічне спасіння.

Ми повинні справді жадати Раю, і це не просто як «Так, звичайно, я хочу». Жага за дворами дому нашого Бога напевно має включати в себе страх втрати та відчуття нагальності. Цей запал, майже нетерплячість піти та бути з Богом, можна побачити у життях святих. Це — туга, прагнення та пошук коханого зі Старого Заповіту, з Пісні Пісень. Насправді, це почуття існує в Церкві з самого початку. Але здається, що в наші часи та дні, боюся, я бачу його дедалі рідше, при тому, що це почуття — це навіть менше, ніж намагатись увійти в тісні ворота. Рідкісне не тільки жадання Раю, а й страх утратити його. (Я вже чую, як хтось бурмоче «Він занадто близько до концепції вогню та сірки!» Нехай так, і що з того? Як ще мені розуміти відповідь Ісуса на запитання учнів: «Господи, чи мало буде тих, що спасуться?»)

Наскільки доречним є заклик, що переповнив церковні поп-гімни: «Не бійтеся!», або «Не майте страху!», і наскільки доречними є для людей (навіть тих, що ходять до церкви) слова зі сцени на верхів’ї гори, де учні слухали Господа; слова, скеровані Богом до тих, хто вже був у Його присутності? Що скаже вираз «Не бійтеся» відстороненому, байдужому способові існування, типовому для молодих і не дуже людей сьогодення? Вони, які не поспішають відвернути від себе небезпеку (відрікшись зла й Сатани), врятуватися від гніву, що надходить, — чи треба їх утішати та заспокоювати у їхніх єдиних страхах цього світу: що з’їсти та що одягти? Чи ми, проповідники, не робимо їм фальшивої послуги, не даючи свідчення в нашому посланні про знак істинного пророка кожного Завіту, повторюючи — з любов’ю, але без помилок — запрошення Христа: «Силкуйтеся ввійти через тісні ворота, багато бо, кажу вам, силкуватимуться ввійти, але не зможуть. І як господар устане й замкне двері, а ви, зоставшися знадвору, почнете стукати у двері та казати: Господи, відчини нам! – він відповість вам: Не знаю вас, звідкіля ви.»

Переклад: Антон Герасименко, СREDO