Роздуми над Словом Божим на свято св. Йоана євангеліста

У день цього свята ми читаємо початок Першого послання апостола Йоана та один із завершальних уривків його Євангелія. Зіставивши ці тексти, бачимо Йоана, учня Господнього, який свідчить про свого Вчителя, що бачив Його, дивився на Нього, споглядав Його і, зрештою, увірував у Нього. Так він і пише про себе в Євангелії: «побачив, і увірував» (Йн 20, 8). Сталося це не на початку, коли він тільки став учнем Господа, а лиш при вже порожньому гробі Вчителя. Потім же, коли він писав до нових поколінь християн, які Господа не бачили, то казав так: «що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші доторкалися,… і ми бачили й свідчимо й звістуємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й нам явилося» (1 Йн 1, 1‑2). А отже, він довго бачив Господа, коли ходив із Ним по Галілеї та Юдеї, але тільки тоді, коли побачив порожній гріб, «побачив, і увірував».

Що насправді побачив Йоан, улюблений учень Господній, узрівши порожній гріб? Зрештою, там же не було нікого, тільки полотна лежали. Він їх відзначив ще раніше, і так сам пише: «нахилившися, бачить — лежить полотнище» (в. 5), однак не тоді увірував, а пізніше. Віра учнів не зродилася просто з того, що Йоан і Петро побачили полотно і хустку, в які було загорнуто тіло і голову їхнього Вчителя.

Йоан увірував, коли побачив, що не бачить Того, кого раніше так добре бачив і знав. Потім Йоан повторить цю істину, на якій базується наша віра: «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, — той об’явив» (Йн 1, 18). Йоан у порожньому гробі побачив очима віри Того, який уже сидів по правиці Отця у Небі: Господа воскреслого. Очі віри бачать те, що невидиме; оскільки не бачать, тому й вірують. Йоан ще раз повторить цю істину, коли запише слова воскреслого Христа до Томи: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували» (Йн 20, 29).

Саме це Йоан прагне переказати нам, християнам ХХІ століття. Ми не в гіршому становищі, ніж Апостоли, які Христа бачили на власні очі. І ми, й вони Бога не бачимо, але бачимо людину — нашого ближнього (пор. 1 Йн 4, 20). Наша віра бачить те, що невидиме, але це не духовність, відірвана від тіла, від конкретної людини, від її життєвих потреб. Наша віра повинна підтверджуватися особистим досвідом життя, як віра Апостолів. «Слово стало тілом», нагадує нам Йоан (Йн 1, 14). Християнська духовність — це духовність втілена: Слово Отця, яке стало людиною, аби цю людину зробити шляхом до Отця, невидимого Бога у Небі.