Папа Іван Павло II хотів, щоб у центрі тієї неділі, яка завершує октаву Пасхи, було Боже Милосердя, гідні хвали Рани воскреслого Ісуса.

Показує їх вперше, коли об’явився апостолам, того самого першого дня після суботи, в день Воскресіння Христового. Але того вечора не було з ними Томи і коли інші сказали йому, що бачили Господа, він відповів, якщо сам не побачить і не доторкнеться Його ран, не повірить. Через вісім днів, Ісус об’явився в Горниці, між учнями був також і Тома, Ісус обернувся до нього і запропонував апостолу торкнутись Його ран. І ось ця щира людина, яка звикла до того, що мусить перевірити ідентичність особи, стає на коліна перед Ісусом і каже: «Господь мій і Бог мій»(Йн. 20:28 ).

Рани Ісуса – це «скандал» віри, але одночасно її перевірка. Тому  Рани з тіла воскреслого Христа не зникли, залишились, оскільки  вони є постійним знаком Божої любові до нас і необхідні для віри в Бога. Не для того, щоб повірити, що Бог існує, але для того, щоб повірити, що Бог є любов’ю, милосердям і Тим, кому маємо довіряти. Апостол Петро посилаючись на  пророка Ісаю пише християнам: «Його ранами ми зцілені» (1 Пт 2:24, Іс 53:5).

Іван XXIII і Іван Павло II мали сміливість подивитись на Рани Ісуса, доторкнутися до Його пробитих рук і боку. Не відчували сорому,  щодо тіла Ісуса, не згіршилися Ним, Його хрестом; не відвернулись від свого брата (пор. Іс 58,7), тому що в кожній страждаючій людині, вони бачили Ісуса. Це були два відважні чоловікú, наповнені щирою присутністю Святого Духа, вони дали свідчення про доброту Бога і Його милосердя в Церкві і світі.

Вони були священиками, єпископами і папами ХХ століття. Знали трагедії тих часів, і не проходили повз них байдуже. Сильнішим у них був сам Бог, сильнішою була віра в Ісуса Христа, Спасителя людини і Володаря історії, сильнішим у них було Боже милосердя, яке проявляється в цих п'ятьох Ранах, сильнішою була материнська близькість Марії.

У цих двох чоловіках, які споглядали Рани Ісуса і були свідками Його милосердя мешкали «жива надія», разом із «невимовною і повною слави радістю» (1Пт 1,3.8). Ніхто не може їх позбавити надії і радості, які воскреслий Христос дає своїм учням.

Надія і радість Великодня, пройшли через випробовування наготи, пустоти, близькості з грішниками, аж до самого кінця і гіркоти чаші страждань. Ось надія і радість, яку двоє святих пап отримали як дар від воскреслого Господа, а потім передали їх Божому народу,  приймаючи із вдячністю аж до смерті.

Ті надія і радість панували в першій спільноті віруючих в Єрусалимі, про яку згадується в Діяннях Апостолів (пор. 2:42-47). Це спільнота, яка цілковито живе духом Євангелія, тобто, любов’ю, милосердям, простотою і братерством.

І це є ікона Церкви, котру Другий  Ватиканський Собор приймає як свою. Іван XXIII і Іван Павло II співпрацювали з Духом Святим, щоб відновити і уподібнити Церкву до її первісного вигляду, і до такого, якого надали їй протягом століть святі. Не забуваймо, що святі ведуть Церкву і чинять, що Вона росте. Через скликання Собору  Іван XXIII проявив делікатний послух Святому Духові, дозволив Йому себе вести і став для Церкви пастирем, і провідником, який дозволяє вести себе самого. Це було Його велике служіння для Церкви: був Папою слухняним Святому Духу.

У служінні Божому Люду Іван Павло II був Папою сім'ї. Він сам одного разу говорив так, що хотів би залишитися в пам'яті як папа сім'ї. Я хотів би підкреслити, що у синодальний період, у якому ми живемо і який присвячений сім'ї, ми впевнені, що він сам веде і допомагає нам із Неба.

Нехай обидва найсвятіші пастирі Божого Люду, заступаються за Церкву, щоб протягом цього двох річного синодального періоду, Святий Дух Її підтримував у душпастирському служінні сім'ям. Нехай вони навчать нас, не гіршитись Ранами Христа, а проникати в таємницю Божого Милосердя, яка завжди дає надію, завжди пробачає, бо завжди кохає.

Католицький Медіа-Центр