Роздуми до Слова Божого на суботу XXVI звичайного тижня, рік І

Лк 10, 17-24

Учні Ісуса Христа приходять і розповідають про свої успіхи. Господь розділяє з ними цю радість, але вказує на те, щоб вони не зосереджувались на своїх успіхах як на головній причині своєї радості, але на тому, що вони належать до неба (пор. Лк 10, 20)

Ми, звичайно, радіємо з наших успіхів. Маємо перед собою якесь окреслене завдання, маємо свої плани, застосовуємо з витривалістю свої зусилля, вміння, і, зрозуміло, що коли осягнемо очікуваний ціль, наше серце наповнює радість, яка протиставляється фрустрації, почуттю поразки. Господь радіє з нами в наших успіхах, проте також закликає, щоб ми не зосереджувались на наших успіхах як виключній причині нашої радості, але бачили в своєму житті причину радості і сенсу свого життя в дещо більш важливому і глибокому – в любові Отця до нас. Щоб ми черпали духовні сили не з наших успіхів, а з відносин, які маємо з Отцем через Ісуса Христа в Святому Духові.

Дія Святого Духа в нас спонукує нас до того, щоб ми не стільки раділи зі своїх успіхів, але з успіхів наших ближніх. Ісус Христос не потребує говорити іншим про свої успіхи, бо не потребує завойовувати любов ближніх, шукати визнання, прихильності, щоб заспокоїти свою потребу любові, бо ця потреба заспокоєна вже в ньому Святим Духом.  Святий Дух бо, якщо наповняє серце людини дає їй найважливіший дар: розуміння і відчуття любові Бога Отця до себе, це найважливіше і найбільш глибинне прагнення кожної людини. Тому якщо я живу цим переконанням, то не потребую шукати того чим маю похвалитися перед іншими, бо не мушу шукати свого визнання у людей (цю потребу вже заспокоює Святий Дух), проте я вже бачу потребу свого ближнього в любові, і то не своїй, але любові Отця, любові вічній. Можу побачити в грішникові не тільки зло, але за злом, яке ця людина вчинила, живе серце, живу душу, подобу Божу, яку Господь прагне привести до єдності із собою, яку Він прагне обдарувати своєю любов’ю.