…Розсилаю по знайомих запит, що шукаю людину, яка має досвід перебування у релігійній або економічній секті. Увечері дзвонить Анка — знайома знайомих. Я її ледве пам’ятаю. Каже, що випадково почула моє прохання і хоче зустрітися. Просить про збереження таємниці, бо хоч вийшла з секти понад вісім років тому, та не хоче, аби хтось, окрім вузького кола довірених осіб, знав про цей факт.

Я пошукала більше відомостей про свою співрозмовницю: найнормальніша на світі дружина і молода матір, супер-мила і послужлива.

Анна невисока, скромно вбрана, має стриманий макіяж і говорить тихо, що інколи дратує, бо мусиш нахилятися, аби щось почути.

Перше, що я помітила, подавши їй руку, — шрам на зап’ястку. Вона бачить мій погляд, але не коментує.

Ми сідаємо на лавочці в парку. Анка: може, я маю спершу розповісти про свої переживання у якомусь блозі або на інтернет-форумі, аби застерегти інших? Мене стримував біль, страх… і, може, сором… так, мабуть, і сором теж.

— Що дала себе так надурити? — питаю.

— Ні, що так довго не могла помітити правду…

Заклинання дійсності

— Я постійно шукала нових відчуттів, нових людей. Була релігійна, але вбила собі в голову, мовляв, Церква то замало, я маю «піти глибше». Ну й пішла, тільки що не в той бік…

Майже класика жанру: канікули, нові люди, знайомства при багатті, «випадково»?

— У сектах немає випадків. То все детально заплановані акції виловлювання молодих, наївних, загублених.

Мене підманили балаканиною, яка я надзвичайна і неповторна. Ніхто раніше не казав мені таких слів. Вони приймали те, що я кажу, як одягаюся, куди ходжу. Я припала до них, бо вдома та у школі чула головно критику і лайки.

Я відчувала, як рвуться нитки, що пов’язують мене з сім’єю, і снувала собі нові нитки — ті, підкинуті новими приятелями. Небагато часу було їм потрібно, аби зробити мене повністю залежною від себе. Я пішла би за ними й у вогонь. Ну й закохалася в одного з них. Він умів так чудово слухати…

Ми зустрічалися в приватних помешканнях кілька разів на тиждень. Мені й на думку не спало, що то секта. Розмовляли про сенс життя, любов, Бога, про очищення душі, панування над тілом, і що потрібно, аби осягнути «вищий стан». Вони не їли м’яса, багато годин щодня присвячували медитації, молитвам. Я дивилася на них як на людей вищого класу. Вони становили дуже міцну групу.

Ми знали один про одного все, найбільш приховані сімейні та інтимні таємниці. Пам’ятаю, що зустрічалися завжди у гарно оформлених приміщеннях — лише потім я зорієнтувалася, що ці квартири секта отримувала від своїх членів. Ця спільнота думки, дії страшенно мені подобалася. Вони мене переконали, а я повірила, що відшукала свою істинну сім’ю. І тепер — увага: вони переконали мене, що кровні зв’язки є тільки випадковістю. Що сім’я спроможна лише робити нещасливим і зв’язувати особистість на довгі роки. Вони нічого не робили силоміць, то я ходила за ними, шукала контакту. Коли їх не бачила, почувалась як наркоман без дози.

Коли мій коханий уперше показав мені рубці на спині, я злякалася. Він обійняв мене й пояснив, що піддався спокусі, не витримав і мусив зазнати кари. Важко повірити, що незабаром і я різала себе бритвою, аби спокутувати вигадані провини. Це кохання звело мене на манівці. Я певна, що секти часто використовують природне для людини прагнення прийняття (акцептації) та любові. Щоб заслужити на похвалу, я лягала спати перед світанком і медитувала ночами, не їла, щоб очиститися духовно. Батьки раділи, бо з бунтівного пискатого підлітка я перетворилася та спокійну, милу донечку, яка виконувала всі доручення. Аж поки я зімліла на порозі своєї кімнати, й вони побачили сліди побиття — то була чергова кара, якої ми завдавали один одному взаємно.

Безпорадність

Пам’ятаю таку сцену. Мама повернулася з церкви, тоді багато розмовляли з нашим настоятелем. Вона підійшла й міцно мене обняла. Ми стояли так досить довго, перш ніж я почула, що вона шепоче «Під Твою милість…» Я стала плакати й вириватися. Відчувала, як щось мене від неї відриває, що то не я хочу звільнитися з її обіймів, а щось у мені.

Тоді — може, уперше — до мене дійшло, що зі мною щось не так. Мої приятелі, моя нова сім’я дуже швидко відволікли мене від цієї думки. Вдома я була гостею. Коли мені сповнилося 18 років, сім’я зробила мені несподіванку: приїхали всі, навіть далекі родичі. Коли вони вручали мені подарунки, вітали та обіймали, у моїй кімнаті вже стояв спакований рюкзак. Я вийшла, в чому була, у святковій сукні, користуючись моментом, поки мене не помічали. Інколи я думаю: як же я могла бути така жорстока. Що вони відчували, з цим великим тортом, який не було кому порізати… А я зробила так, як мені сказали: не взяла жодних документів ані мобільника. «Залиш минуле за собою, — казав мій коханий. — Тепер ти народишся наново — для нас». На практиці це означало, що я зникла безслідно. На більш ніж три роки.

За цей час мої батьки, окрім того що повідомили поліцію, винайняли приватного детектива і самостійно шукали бодай якихось слідів. Вони опинилися під опікою психіатра після того, як знайшли у моєму комп’ютері лінки на форуми людей, які планують самогубство. Найважче все це зносив, здається, мій брат, то він організував в інтернеті групу людей для моїх пошуків.

Бог так хотів

Сьогодні я бачу це інакше: що мені це було потрібне, що Бог — той справжній — так усім розпорядився. Місце квартирування моєї «нової сім’ї» знаходилося за кілька вулиць від батьківського дому. Не знаю, як ми могли не зустрітися. Щоправда, я рідко виходила, мене радше вивозили, зокрема коли виявилося, що я вагітна. Мені настільки промили мізки, аж я без заперечень прийняла те, що народжуватиму вдома, без зовнішньої допомоги, аби злий світ не заплямував дитини. Зрештою, пояснювала мені дружина вчителя, жінки споконвіків народжували самі.

Я швидко втратила дитя, думаю, що надірвалася, адже на спільноту треба було працювати, чи не так? А від коханого почула: ти, певно, згрішила, зробила щось справді страшне, бо викидень є покаранням. І попросив більше не повертатися до цієї теми.

Мій душевний біль лікували працею. Я чимало їздила повсюди — виявилося, що маю дар налагоджувати знайомства. Таке добре, щире обличчя більше переконує в наших істинах, — так мене хвалили. Наш старший брат, званий учителем, людина безумовно розумна й напрочуд спритна, зумів знайти шлях до самого центру моєї душі. Він розмовляв так, що ти майже фізично відчував, як із тебе здирають чергові рівні лицемірства, обману, гріха. Один із групи колись сказав, що як почуєш правду про себе, то або підеш за нею, або на тебе чекає знищення, духовна смерть. Отже, навіщо чекати смерті, якщо ти вже й так мертвий? Ми не маємо вибору — ми, вибрані. Нас помітили. На шляху самовдосконалення немає обмежень швидкості.

Я медитувала невпинно, майже не спала, працювала понад сили, втрачала апетит, а як ніхто не бачив, то плакала за померлою дитиною. Навіть не сумувала за минулим життям… Воно вже було не моїм.

Аж прийшов порятунок

На вулиці мене впізнав знайомий брата. Іронія долі: я намагалася вговорити його прийти на зустріч про методи очищення організму — це слугувало вербуванню та пошукам потенційних зацікавлених. Він сказав братові, й той також прийшов. Стояв там і дивився на мене, не відводячи погляду. Як скеля. Не відпустив мене вже ані на крок. Оселився поруч тільки для того, щоб вирвати мене з секти. Дискутував з учителем, із моїм нареченим, із кожним, хто хотів з ним говорити. Певно, дещо перелякав їх своєю рішучістю. Пробували вивозити мене, замикали, погрожували, якось навіть побилися. Сім’я вже не відступилася, а я була апатична, позбавлена почуттів, прагнень і мрій. Брат трусив мене і кричав: «Прокинься!» Зрештою, сім’я викрала мене й вивезла. Привели священика-друга, який відслужив екзорцизм. Учитель відшукав нас. Прийшли по мене — як по свою. Батьки викликали поліцію. Цей сценарій повторювався упродовж двох років. Вони не давали мені спокою навіть у лікарні та під час психотерапії.

Тепер я мешкаю далеко від людей, які колись були моїм світом. Уникаю будь-якого контакту. Я отримала свободу, зірвала ланцюг і дякую Богові, що дав мені другий шанс. Хотіла б застерегти тих, хто вплутується в якісь дивні приятельсько-професійні стосунки: не варто. З секти можна вийти, але секта з людини ніколи не виходить. Вона немов отруєне тістечко: спершу приваблює, потім знищує.

Люди кажуть, що є рани, які не гояться, — саме такі залишає секта. Я нікому сьогодні не вірю. Уникаю людей, спілкуюся дуже мало з ким. Сподіваюся, що зумію відробити згаяний час.

Катажина Войнаровська, deon.pl