Минуло вже досить багато часу від тої незабутньої події, після якої у житті звичайної жінки стались переміни у її духовності. І не тільки у її житті. Тож вартує згадати про цей випадок і сьогодні.
"Не можливо забути той день” – призналась Люба , ” коли священик мене запитав про зміст проповіді, виголошеної ним самим кілька хвилин тому”. Тоді Люба нічого не відповіла. Лише її почерновіле обличчя говорило про почуття стиду, яке приховати було неможливо. Жінці було десь під 50. А ще не можливо було приховати той погляд жінки: здивований і збентежений.Іншого дня священик знову запитався в жінки про тему проповіді. Але цього разу здивований погляд був у проповідника. Проповідь була не тільки переказана, але ще й підтверджена фактами із життя тої ж жінки. Хотілось ще щось запитати, але не насмілився.
Минули роки. Священик далі проповідував, а жінка далі слухала Боже слово. Пастиря далі продовжувало дивувати те, що колишня розсіяна парафіянка увесь час була уважна. Лиш час від часу схиляла голову і було помітно, як вона про щось собі роздумувала.
Одного вечора, коли група парафіян проводжала священика до зупинки автобуса, пролунало досить голосно звичне запитання: "І про що сьогодні була проповідь?” Всі відразу засміялись.
Можливо цей спільний сміх мав дати час, щоб продумати відповідь на несподіване питання, а можливо, щоб перевести серйозне запитання на щось дійсно смішне.
Але ні одне ні друге не сповнилось. Сміх перервав голос жінки, яка чітко переказала проповідь. Всі видихнули та з вдячністю поглянули на Любу.
І пролунало відразу друге запитання: "А як оце вам вдається запам’ятати проповідь?” Всі затихли, особливо від того, що і це друге запитання дав священик.
Погляди перевели на проповідника. Всім стало зрозуміло, що він дійсно хотів знати відповідь.
Жінка почала несміливим голосом пригадувати, як вона раніше була дуже неуважною і одного дня, після того стиду перед священиком, вирішила змінитись. Спроби спочатку були невдалі. Та все ж одного дня вона почала слухати проповідь і порівнювати її із своїм життям. "Від того часу” – підкреслила пані Люба, "кожна проповідь була про мене. Мені стало цікаво слухати, як про мене говорить священик. Ось, так. Дякую вам, Отче, що загадали і сьогодні про мене.”. Підморгнувши, закінчила своє повчання благочестива жінка. А була це Неділя "Про Блудного Сина”.
І дійсно, що тут приховувати? Нам подобається, коли про нас говорять. Ми тоді стаємо дуже уважні до кожного сказаного слова.
Ось, лише одне дивує: тоді, чому ми не завжди відчуваємо себе тими, про кого говорять на проповіді?
Хто з нас без гріха?
|
