Загальна аудієнція 24 травня 2000 р., св. Йоан Павло ІІ

Таємниця Пасхи Христової огортає історію людства, але разом із тим перевищує її. Людська думка й мова можуть якоюсь мірою виражати й переказувати цю таємницю, але не зуміють її вичерпати. Тому Новий Завіт, хоч і говорить про «постання з мертвих», свідченням чого є первісне Credo, яке св. Павло особисто прийняв і переказує у Першому посланні до Коринтян (пор. 15, 3-5), послуговується також і іншим формулюванням, аби визначити сенс Пасхи. Зокрема у св. Йоана і св. Павла вона представлена як винесення і прославлення Розп’ятого. Отож для четвертого Євангеліста хрест Христа уже є царським троном, який стоїть на землі, але сягає Неба. Христос на цьому троні перебуває як Спаситель і Господь історії.

Справді бо, у Євангелії від св. Йоана Ісус заявляє: «А Я, коли буду вивищений понад землю, всіх притягну до себе» (12, 32; пор. 3, 14; 8, 28). У величальній пісні, вкомпонованій у Послання до Филип’ян, св. Павло описує насамперед глибоке приниження, якого зазнав Син Божий через хресну смерть, а потім оспівує Пасху словами: «Тому і Бог Його вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця» (Фдп 2, 9‑11).

2. У цьому самому світлі належить розуміти вознесіння Христа, опис якого св. Лука вміщує як увінчання свого Євангелія і як початок свого другого твору, тобто Діянь Апостолів. Це остання заповідь Ісуса, яка «завершується невідворотним входженням Його людства до слави Божої, символізованої хмарою та небом» (ККЦ 659). Небо це найвиразніший знак Божої трансцеденції. То космічний простір, що здіймається понад земним видноколом, що в його межах точиться людське життя.

Христос, пройшовши шляхи історії та увійшовши навіть у морок смерті, яка визначає кінець нашої смертної природи і є платою за гріх (пор. Рим 6, 23), повертається у славу, яку Він одвічно (пор. Йн 17, 5) ділить з Отцем і Святим Духом. Він також провадить із собою відкуплене людство. Послання до Ефесян стверджує, що «Бог, багатий милосердям, з-за великої своєї любові, якою полюбив нас, (…) разом з Ним воскресив нас і разом посадовив на небі у Христі Ісусі» (2, 4-6). Це стосується насамперед Матері Ісуса, Марії, чиє внебовзяття є обітницею нашого входження у славу.

3. Вдивляємося в обличчя прославленого Христа, який сходить до Неба, аби доповнити присутність цілої Пресвятої Трійці. У християнському мистецтві багатократно з’являється мотив, званий Trinitas in cruce, який представляє Христа розп’ятого, над яким похиляється Отець, як ніби хоче Його пригорнути, а між ними злітає голуб, символ Святого Духа (як, наприклад, представляє Трійцю Мазаччо у храмі Санта Марія Новелла у Флоренції). У цей спосіб хрест стає символом, що єднає людство з божеством, смерть із життям, страждання зі славою.

Аналогічно можна зауважити присутність трьох Божественних Осіб у сцені Вознесіння. На останніх сторінках свого Євангелія св. Лука показує Воскреслого, котрий як священик Нового Завіту благословляє своїх учнів і возноситься понад землею, щоби бути введеним у славу небес (пор. Лк 24, 50-52); насамперед, однак, Євангеліст нагадує Його прощальні слова до учнів. Із них вирізняється насамперед задум спасіння, створений Отцем: уже давно тому Він у Писанні заповідав смерть і воскресіння Сина, які стануть джерелом прощення і визволення (пор. Лк 24, 45‑47).

4. Однак у тих само словах Воскреслого з’являється і Дух Святий, чия присутність буде джерелом моці й апостольського свідчення: «Я вам пошлю те, що мій Отець обіцяв був. Сидіть у місті, аж доки не зодягнетеся силою з висоти» (Лк 24, 49). Тоді як у Євангеліє від св. Йоана Утішителя обіцяє Христос, для св. Луки дар Духа міститься також в обітниці, яку дав сам Отець.

Отже, ціла Пресвята Трійця присутня у момент, коли розпочинається епоха Церкви. Святий Лука підтверджує це також у другому описі вознесіння Христа, що вміщений у Діяннях Апостолів. Ісус там закликає апостолів, аби «очікували сповнення обітниці Отця», а саме тієї, що в близький уже день П’ятдесятниці вони будуть «охрещені Духом Святим» (пор. Діян 1, 4‑5).

5. Вознесіння, таким чином, є епіфанією тринітарною, що вказує мету, до якої скерована загальна і особиста історія. Хоча наше смертельне тіло проходить етап розкладу на порох земний, то ціле наше відкуплене «я» звернене угору й до Бога, ідучи за Христом як за провідником.

Зміцнені цією радісною певністю, звертаймося до таємниці Бога Отця, Сина і Духа, об’явленої у славному хресті Воскреслого, словами молитви прославлення, яку возносила блаж. Єлизавета від Пресвятої Трійці: «О мій Боже, о Трійце, яку я прославляю, допоможи мені повністю забути себе саму, аби я могла відпочити в Тобі, без руху і в замиренні, як ніби моя душа вже перебуває у вічності. (…) Приведи мир у мою душу! Вчини з неї Твоє Небо, Твій обраний храм і місце Твого відпочинку. (…) О моя Трійце, моє все, моє Щастя, безконечна Самотносте, Безміре, в якому я гублюся! Довіряюсь Тобі (…), очікуючи, що у Твоєму сяйві я зможу споглядати безконечність Твоєї величі» (Акт прославлення Пресвятої Трійці, 21 листопада 1904 р.).