Як володарі держав сприймають християнство і що з цього виходить? Поки «нова віра» поширювалась Римською імперією, зростаючи в переслідуваннях та на крові мучеників, усе було зрозуміло. Як казав Шарапов, на фронті ясно, хто наш, а хто ворог… А в мирні часи з цим розібратися складніше. Проголосив Константин Великий свій едикт про толерантність до християнства, стало воно розбудовуватися у храми та спільноти, розвивати розуміння себе і свого Бога. І дорозвивалося до того, що Бог Предвічний – там, на небі, а Син Божий був сотворений Ним для своєї земної місії, яку виконав і помер, і зовсім Він не єдиносущний Отцю. Це називається аріанство, за ім’ям Александрійського єпископа Арія.

Цього вчення притримувалися не всі, але цілком немало єпископів (Александрійська теологічна школа була в перші століття християнства вельми авторитетною, а відповідно, могутньою в Церкві). Євсевій з Верчеллі (283–371) був серед тих, хто протистояв аріанству.

Що означало це протистояння, за умови, що керівник держави «зробив ставку» на християнство як державотворчий чинник? Ну, озирнімося довкола. Яку саме орієнтацію має те християнство, що до вподоби нинішньому «наміснику імператора»? Вигідну орієнтацію воно має, скеровану до тієї церковної структури, яка має сильний політичний вплив. Так було і в ті часи тієї імперії, Римської: більшість єпископів була аріанська, і скликаний під егідою імператора синод у Мілані засудив правовірних (католицьких, вони ж православні, тобто неаріанські) єпископів; кафедру посів «зручний для правителя» Авксентій. І даремно Євсевій писав листи й ходив із проповідями, закликаючи вірних і пастирів слухатися рішень Нікейського Собору і постанов Папи! За такі діла його самого проголосили виключеним із Церкви, безблагодатним відступником, противником віри й держави… Втім, бажання все вирішити одним махом було притаманне не тільки світським правителям. 354 року Євсевій був скерований до Константинополя, аби там займатися справою скликання нового собору. Натомість на самому соборі в Мілані 355 року Євсевій відмовився підписувати заочне відлучення єпископа Афанасія, заявивши, що світська влада не повинна втручатись у церковні справи.

А потім бажана «симфонія» Церкви і влади легко і просто закінчилася. Після Константина прийшов Юліан Апостат (Відступник), прихильник грецької поганської культури. Після нього – Валентиніан і Валенс, і знову почалося нав’язування аріанства (мати Валенса була затята аріанка). За владним велінням чимало правовірних єпископів знову потрапили у вигнання, в тому числі й славетний Іларій з Пуатьє… Змучений вигнаннями, переконуваннями, дорогами, Євсевій, який намагався захищати вигнанців перед імператором, а віру – перед тогочасними християнами, помер і був похований у базиліці, яку сам колись будував у Верчеллі на славу Божу.

Збереглося кілька його листів, і ще йому приписують авторство «Верчельського Євангелія» – найдавнішого латинського рукопису Доброї Звістки. Точних даних, чи він це писав, немає, натомість є точні дані, що цей єпископ, висвячений Папою св.Юлієм І, сам став «джерелом єпископів» для ранньої Церкви. З його рук прийняли єпископство св.Гонорат (його наступник у Верчеллі); св.Гауденцій – перший єпископ Новари; св.Ексуперанцій – перший єпископ Тортони; св.Євстасій, перший єпископ Аости; св.Євлогій – перший єпископ Івреї… Це був добрий засів.

Зображається в єпископському вбранні або як вигнанець; його атрибут – книга.