12 листопада (обов’язковий спомин)

Православні його затаврували як зрадника, а католики східного обряду вбачають у ньому символ єднання Східної Церкви з Престолом Святого Петра. Коли ж завершаться політично-релігійні поділи, залишиться тільки питання про те, чи любила ця людина Христа і чи жила цією любов’ю.

Йосафат Кунцевич (1580-1623), хресне ім’я – Іван, народився в родині міщан у Володимирі-Волинському. Батько хотів бачити його купцем, тож відправив до Вільна, пізнати купецьку справу; юнак ознайомився там із темою унії. 1604 року прийняв василіанський хабіт і монаше ім’я Йосафат. За п’ять років, завершивши навчання, був висвячений.

З дитинства відзначався великою любов’ю до богослужіння, яке стало для нього джерелом духовної втіхи та пізнання віри, за фактичної відсутності катехизації в ті часи на теренах нинішньої України та Білорусі. Вже у Вільно, працюючи в купця Поповича, він прислужував на Літургії. Як став монахом у монастирі Пресвятої Трійці – ніколи не пропускав Служб Божих, а ставши 1614 року архимандритом, сам перший будив братів до молитви, перший ішов до храму, дзвонив на Утреню, читав Псалтир і співав. Що монахи, що миряни були однаково вражені такою ревністю пастиря, і потім свідчили про це на беатифікаційному процесі.

Він знав лише розмовні мови свого оточення (руську та польську), не знав латини, але весь можливий час присвячував духовним читанням: читав і слухав, за монастирським правилом, труди Отців Церкви, Прологи, Четьї-мінеї (давньоруське «щомісячні читання») та іншу поширену тоді літературу слов’янською мовою.
Йосафат приєднався до Унії в той час, коли на все Вільно лише одна парафія прийняла це рішення пастирів. Якщо він, який так кохався у пишному східному богослужінні й ніколи не втрачав нагоди до урочистої молитви, пішов у ту маленьку церковцю майже без парафіян, то вочевидь був упевнений в істинності справи.

Книги, які він читав, дають відповідь на те, звідки бралася його певність. У листах і творах слов’янських авторів (зокрема, у «Слові» київського митрополита Григорія Цамблака) Йосафат побачив, що ідея повернення християн до первісної єдності під проводом Рима існувала вже давно. А отже, проголошення Унії є наступним кроком у розвитку цієї справи, а не відступленням від традицій.
Відповідно, його проповідь Унії була така успішна через те, що він досконально знав релігійну літературу свого часу та оперував тими само поняттями, що його співрозмовники. Його мова не була їм чужою, а наведені аргументи з тих-таки знаних усім авторитетів переконували людей, що Унія – діло правильне.

У 38 років Йосафат уже став архиєпископом Полоцьким. Він проповідував те, в чому був певен, а крім цього – власним життям підтверджував істинність проповідуваного. І йдеться не тільки про особисту скромність і аскезу архиєпископа, а ще й про реальне свідчення життя у східній традиції. Чимало християн на унійних землях насправді побоювалися приймати єдність із Римом не через доктринальні розбіжності, а від страху втратити традиції та звичаї, у яких вони виросли. Побачивши у житті, молитвах, богослужіннях св.Йосафата, що Унія не означає латинізації, східні християни з полегшенням приходили до цієї Церкви.
Йосафата Кунцевича вбили на сходах його дому, а тіло після знущань вкинули у Двіну. Беатифікований 1643 року, канонізований 1867-го.

Зображається у вбранні єпископа східного обряду, його атрибут – сокира.