11 листопада (обов’язковий спомин)

Високо і широко, всенародно люблений у давній та середньовічній Франції св.Мартин Турський (316-397) є натхненником французької християнської культури, засновником галльського – французького – монашества. Саме він навернув галлів від їхнього язичництва, яке становило собою суміш кельтських вірувань із римськими богами та східними культами, до вшанування Єдиного Бога. Люди тих століть дорослішали рано, зате душі зберігали дитячими надовше. Майбутній святий Мартин народився в Саварії (нині Сомбатхей, Угорщина), і в 15 років уже вступив на військову службу, до армії Константина ІІ, співправителя Великої Римської імперії. До цього він навчався в Італії (у Павії), де ознайомився з християнським ученням; до кінної армії вступив за наполяганнями батька. Він ніс у собі зерно вчення про Бога-Любов, а його прикликали до збройного служіння. Відомий з усіх образочків епізод, коли св.Мартин віддає жебракові половину свого плаща, викладає нам подію, що сталася вже в Ам’єні, куди перевели загони кінної армії. Цей момент не був поворотним для навернення Мартина, яке вже відбулося, але став відправною точкою для подальших життєвих рішень. Пізнавши уві сні, що під виглядом жебрака до нього приходив сам Ісус, св.Мартин полишає військову службу, прямує до Піктавії (Пуатьє), щоби просити тамтешнього єпископа Іларія про хрещення і служіння в Церкві. Відзначмо, що це сталося, як Мартинові було лише 18 років. При єпископі Іларії він став аколітом, а як 356 року єпископ був гнаний, то св.Мартин подався у світи разом із ним, щоби, повернувшись 360 року, заснувати перший у Франції (тоді ще в Галлії, в Лігюжі) християнський монастир. Там він і сам перебував, поки його не обрали Турським єпископом. Ставши пастирем, у звичаях своїх залишився монахом, не допускав ніяких вигод у житті й картав тих, хто дозволяв собі «розслабитися», діставши високу посаду. Засновувані ним монастирі поєднували монаше життя з місійною працею, та й сам єпископ Мартин здійснив чимало місійних подорожей (помер, власне, під час однієї з таких поїздок). Став першим святим Західної Церкви, який не був мучеником. Як єпископ, св.Мартин відзначався тією само «невойовничістю», через яку зійшов з коня імператорської армії та став пастирем Христовим. Наприклад, коли у Галлії та Іспанії поширилася єресь присциліан (сповідували гностично-маніхейський дуалізм), чимало єпископів висловилися за те, щоб передати єретиків державним властям для смертної кари. На Заході процес Присцила був першим випадком засудження на смерть за помилки у вченні; проти цього вироку різко протестували св.Амвросій Медіоланський і св.Мартин Турський. Єпископ Мартин вважав, що визнання людьми будь-якої єресі саме по собі є достатнім покаранням для них, оскільки вони, відпадаючи від істини віри, прирікають свої душі на загибель, і цього достатньо для кари. Натомість вмішувати у свої справи державну владу і тим більше закликати до смертних вироків – не християнська поведінка. Єпископ Мартин помер у Канді, його тіло доправили Луарою до Тура і там поховали 11 листопада. Його реліквії донині спочивають у тамтешньому соборі, що став базилікою св.Мартина. Покровитель Франції, королівського роду Меровінгів, деяких дієцезій, а також дітей, воїнів, жебраків, ткачів, подорожніх. Зображається в єпископських шатах або як кінний воїн, який віддає жебракові половину плаща. Його атрибути: гусак на книзі або в ногах, кінь, модель церкви, двоє псів або жебрак у ногах.
Джерело: CREDO