«Коли втомлюся я життям щоденним…»
Леся Українка
Фрагменти містерії
І. Інтродукція.
Коли втомлюся я життям щоденним...
... тоді заплющу очі. У зіницях
зажевріє брунатно-жовта глина,
вичовгана підошвами.
Каміння скривавлене.
І руки, зведені до Нього.
І відчай душ.
І вічне воскресіння.
ІІ. Олива
І Він вийшов, і пішов за звичаєм на гору Оливну. А за Ним пішли учні Його.
А прийшовши на місце, сказав їм: ”Моліться, щоб не впасти у спокусу”.
А Він Сам, відійшовши від них, як докинути каменем, на коліна припав та й
молився, благаючи: "Отче, як волієш, пронеси мимо мене цю чашу!
Та проте - не Моя, а Твоя нехай станеться воля!”.
І Ангол із неба з’явився до Нього,- і додавав Йому сили.
А як був у смертельній тривозі, ще пильніш Він молився.
І піт Його став, немов краплі крови, що спливали на землю.
З дитинства сива,
З юності журлива,
Створіння Боже. Дерево. Олива зростала
на горі Оливній,
В саду Гетсиманськім,
Над потоком Кедрон.
У неї стовбур в ревматичних болях,
Вона стара, як споконвічний світ,
Життя пізнала й прожила доволі,
Доволі - що?, - більш двох тисячоліть.
Як проминули - і не пам’ятає,
Вони - непотріб. Їх і не було
По ночі тій...
... у веснянім розмаї,
Коли вона побачила Його.
У неї наче відібрало мову
Й кожнісінький листочок стрепенувсь
У ту, єдину, ніч її Любові,
Коли це Він до неї доторкнувсь.
Був дотик той тремтливий і гарячий,
Пестливий, ніжний...
... мов дитячі сни...
Чому ж вона і досі стиха плаче
Скупими по-старечому слізьми,
Як пригада...
... Він вклякнув поруч неї,
Сховав обличчя в талес чорно-білий,
Лиш дві долоні, звернені до Неба,
На камені лілеями ясніли.
Збігала Вічність. Струменіли зорі.
Мовчав. Молився. І мовчав ізнов.
Підвівся в передранішнім прозорі...
Забув про неї і собі пішов...
... назустріч Долі.
Назустріч Юді.
ІІІ. Голгофа.
Тихо будь !
Розчини вікно -
Подмухом свіжим весна увірветься в кімнату,
Місяць нечутно впаде на смугасте рядно...
... у небі зчорнілому
Відкриється Він - Розіп’ятий.
О, Єрушалаїм !
О, Єрушалаїм !
Камінний стовп. Розлючена юрба.
Батіг покинутий у стовченій пилюці.
Все відійшло. Зосталася Судьба.
Він - злодій. Раб. Він гірший від раба.
Скатований. Знеславлений. Засуджений.
О, Єрушалаїм !
О, Єрушалаїм !
Голгофа. Череп. Випалений світ.
Земля в розп’яттях - щоб не зразу вмерти.
Застиг в повітрі з’їржавілий крик,
Відбивсь відлунням божевільний сміх
І знову тиша. До нової жертви.
О, Єрушалаїм !
О, Єрушалаїм !
Якщо існує пекло на землі,
Шукайте тут його, на цім малім горбочку.
Без сліз тут плачуть виклювані очі,
І навіть хижий вітер неохоче
Блукає тут, по цій страшній ріллі.
Ой, на горі, на Голготі та й земля не збита,
Ой, на голісінькій Голготі та й земля порита,
Мерців, мерців на розп’яттях, як цвяхів у дошці,
Непоховані, чорніють на лисім погості,
Тілько вітер із пустелі рве злодійську шкіру,
Немає там ні спочинку, не було і миру...
... Аж постав Він у терновім віночку шпичастім
На дереві, на хресті та й животворящим...
Бог бо так полюбив світ, що дав Сина свого єдинородного,
щоб кожен, хто вірує у Нього, не загинув, але мав життя вічне.
IV. "Sanktus”
Здійснилось.
Сталось.
Відбулось.
Розвіявся туман кривавий,
Із пагорба ганьби верхів’я Слави
Осанною до Бога вознеслось.
Христос Воскрес!
- співає світ дві тисячі - і далі - літ.
Христос Воскрес!
- небес блакить словами цими пломенить.
Христос Воскрес!
- Любові зов - що вище за Його любов?
…А очі Його
Дивні очі Його
Із серпанку
Смутком
Тихим смутком зорять
На землю Його кохану
В них такий біль
За цюю землю
За цілий світ
За всіх дітей
За всіх Дітей Його
Стражденних
Нерозумних
Неспасенних
Незрячих
Не відаючих, що творять
Незрячих
Неспасенних
Нерозумних
Страж-ден-них...
Завжди терновий вінець
буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
на Голгофу, ніж хід триумфальний.
Так одвіку було
й так воно буде довіку,
поки житимуть люди
і поки ростимуть терни.
(Леся Українка)
|
