ПИТАННЯ: Представники Церкви останнім часом засуджують страту. Але в минулому і зараз її допускало церковне учительство. Чому ставлення до смертної кари є суперечливим?
ВІДПОВІДЬ: Щоби зрозуміти значення документів церковного учительства, треба пам'ятати, що вони завжди поміщені в контекст певної епохи, в якій були опубліковані. В іншому випадку, витлумачуючи їх, ми ризикуємо впасти у фундаменталізм. Такий спосіб прочитання справді може навести на думку про протиріччя в учительстві Церкви.
Уже в Священному Писанні, в Старому Завіті, знаходимо передумови для подолання смертної кари як крайньої міри покарання. Так у випадку з Каїном Бог каже: «Якщо хтось уб'є Каїна, то зазнає помсти всемеро» (Бут. 4, 15).
У Новому Завіті Ісус не виступає відкрито проти смертної кари, проте у Своїх висловлюваннях Він також створює передумови до подолання цієї кари. «Хто з вас ніколи не грішив, нехай першим кине камінь» (Ів. 8, 7), – говорить Ісус.
Традиційне вчення Церкви полягало в тому, що смертна кара не суперечить Божественному закону, але разом з тим не є приписом закону: її необхідність оцінюється залежно від обставин. Аналізуючи ці обставини, католики впродовж історії висловлювалися «за» чи «проти» смертної кари.
До того ж варто пам'ятати, що Божественне одкровення є одкровенням історичним: не тільки в тому сенсі, що воно відбувалося в історії, а й у тому сенсі, що його супроводжувала історія людей і їхнього сприйняття. Від Мойсея (з якого почалося письмове свідоцтво Одкровення) до Ісуса пройшло 1200 років.
Слово Боже освічувало народи, які сприймали смертну кару як щось само собою зрозуміле і вважали її необхідним засобом для захисту невинних. Особлива видовищність страт в Середньовіччі була відображенням менталітету того часу: смертну кару вважали уроком для всіх, публічним застереженням від вчинення злочинів.
Сьогодні ми живемо в зовсім іншу епоху, з іншою сприйнятливістю, що визначається багатовіковою історією християнства. Цим можна пояснити і те, що дискусії довкола прийнятності смертної кари зародилися саме в християнському середовищі.
З часом церковне учительство не змінилося, а все більше розвивалося відповідно до євангельського духу. Зрозуміло, впродовж століть це учительство було виражено не завжди в одних і тих же термінах. Звернімося до останніх документів учительства Церкви, в яких порушується безпосередньо тема смертної кари.
В енцикліці «Evangelium Vitae» блаженний Іван Павло II називає серед знамень надії, що закладають фундамент «цивілізації життя і любові», все більш широке громадське протистояння смертній карі, нехай навіть застосовуваної лише як інструмент громадської «необхідної оборони»: це протистояння випливає з впевненості в тому, що сучасне суспільство здатне успішно боротися зі злочинністю методами, які знешкоджують злочинця, але не остаточно позбавляють його можливості змінити своє життя »(27).
Папа Войтила зауважує також те, про що ми говорили: вже в Старому Завіті досить чітко проявляється чуйність до цінності людського життя, хоча вона ще на володіє гостротою Нового Завіту. «Свідченням тому, пояснює Папа, – залишаються деякі аспекти старозавітного законодавства, що передбачало болісні тілесні покарання і навіть смертну кару. Але загальне послання, яке стане досконалим у Новому Завіті, – рішучий заклик дотримуватися принципу непорушності фізичного життя та особистої цілісності, а його кульмінація – позитивна заповідь, що вимагає відчувати відповідальність за ближнього, як за себе: "... люби ближнього твого, як самого себе "» (Лев. 19, 18).
У параграфі 56 енцикліки «Evangelium Vitae» Іван Павло II розглядає питання смертної кари у світлі вчення про необхідну оборону, яка повинна бути пропорційною благу, котре захищається. «Як усередині Церкви, так і всередині громадянського суспільства, все ширше лунає вимога обмежити її застосування або навіть зовсім її скасувати, – пише Папа про смертну кару. – Цю проблему треба розглядати в контексті кримінального правосуддя, яке має все більше відповідати гідності людини, а значить, в підсумку – і задумам Бога про людину і суспільство. Справді, покарання, що накладає суспільство, насамперед має на меті «виправити безлад, викликаний правопорушенням». Громадська влада повинна протидіяти порушенню прав особи і суспільства, караючи винного, відповідно до злочину, як умова того, щоб він заново отримав право користуватися своєю свободою. Таким чином влада одночасно досягає своєї мети, що полягає в охороні громадського порядку та особистої безпеки, а для злочинця покарання стає стимулом і допомогою у виправленні та розплатою за гріхи».
Катехизм Католицької Церкви узагальнює викладені міркування: «Традиційна доктрина Церкви не виключає застосування смертної кари, після цілковитого визначення тотожності та відповідальності того, хто винуватий», – свідчить Катехизм Католицької Церкви. Але – увага до наступної фрази: «якщо це єдиний можливий шлях дієво захистити життя людей від несправедливого агресора» (ККК 2267).
Зараз не можна сказати, що смертна кара – це єдина міра захисту людей від агресора: існує система виправних установ, які ретельно охороняють та ізолюють найнебезпечнішого злочинця від суспільства. Читаємо далі в Катехизмі: «Якщо, однак, для безпеки і захисту людей від агресора достатньо безкровних засобів, то влада користуватиметься тільки такими засобами як більш відповідними конкретним умовам загального добра і гідності людської особи. А втім, у наші дні, коли держава має можливість успішно приборкати злочин і знешкодити винуватця без того, щоб відібрати в нього можливість спокутувати провину, обставини, за яких абсолютно необхідно усунути винуватця, «трапляються доволі рідко, якщо взагалі трапляються».
Не можна заперечувати, що в минулому і в лоні Церкви страту вважали допустимою. Але таке ставлення було також і до рабства. Свідчення про це є і в Новому Завіті, де про рабство згадується як про існуючий факт.
Слава Богу, впродовж історії розуміння гідності та цінності людської особи розвивалося, і значною мірою – саме завдяки християнству. А сьогодні все більше поширюється розуміння покарання злочинця в світлі його виправлення і реабілітації, а також у суспільстві.
У 1999 році блаженний Войтила відвідав Міссурі, штат США, жителі якого в переважній більшості виступали за смертну кару. Звертаючись до американців, Папа сказав: «Гідність людського життя в жодному разі не можна заперечувати навіть щодо того, хто скоїв величезне злодіяння. Сучасне суспільство має кошти для захисту, не відмовляючи злочинцям у можливості виправитися. Тому відновлюю заклик до скасування смертної кари, – жорстокої і марної».
За матеріалами: ru.radiovaticana.va
"КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"
|
