Кожного дня мама приносила цукерки своєму дорогому синочку. Син поспішно брав ласощі, чемно дякував і біг у свою кімнату, поспішно куштуючи цукерки.
Одного дня мама взяла його із собою на роботу. Син вперше побачив поважний стіл, за яким сиділа мама. До неї час від часу заходили якісь люди і щось радились. Oдна жінка за якись час вернулась і, подякувавши, залишила щось нас столі. Хлопчина уважно придивився і впізнав, що це були його улюблені цукерки.
«І що ж буде із ними? Кому вони попадуть?» – мучив себе думками малий ласун.
На превеликий жаль мамина рука поспішно потягнулась до цукерок і машинально заховала їх у свою сумку.
Несподіваний жест викликав у малюка цікавість про те, що буде далі із цукерками. А далі сталось ще більш незвичне. На велике здивування і на щастя мама не з’їла їх сама. Вона витягнула із сумки та подала своєму сину.
Хлопчина звичайно, що дуже втішився, але залишився здивований. Він ніяк не міг зрозуміти: чому мама віддавала йому свої цукерки? Чому вона не їла їх сама, а відкладала для нього?
Цукерки були найціннішою річчю. Було багато ситуацій, коли саме через них він сварився із своєю сестричкою та друзями, бо не хотів ділитися з ними.
Хлопчина виріс. І ця звичайна історія йому пригадалась тоді, коли він у перше без задуми поділився цукерками із своїми друзями. А ще через деякий час взагалі перестав їх їсти і відчувати якесь захоплення ними.
Пояснення було просте. Він виріс і збагнув інші цінності у житті. З’явились інші «цукерки», тобто те, що давало йому задоволення у житті і те, чим він дійсно почав захоплюватись.
Мудрець вислухав цю історію і промовив до дорослого юнака: «Тепер ти можеш зрозуміти чому тобі так важко відмовитись від деяких приємностей у житті, знаючи, що вони тобі шкодять. Просто ти ще не виріс духовно. Не розчаровуйся, що строгий піст тобі ще не під силу. Краще задумайся над ростом твого духовного життя. Мине час і цінності зміняться, твої подвижництва теж зростуть.»
Закінчивши повчання, мудрець простягнув юнаку свої чотки. Саме на них він вже багато років творив молитву … і саме вони були найціннішими в житті духовника…
Ось, думаю собі: чому ж він віддав їх…?
|
