Роздуми над Словом Божим на п’ятницю ХХІІІ Звичайного тижня, рік ІІ

         «Лицеміре, вийми спершу колоду зі свого ока…» Справді, Ісусова притча про колоду і скалку в оці застерігає від гидкого гріха облуди, коли прагнемо повчати інших, як слід жити, але не прикладаємо тої самої мірки до власного життя. Але приклади, які дає Ісус (сліпий, що веде сліпого; колода і скалка) охоплюють ширше коло життєвих ситуацій, ніж випадки відверто лицемірної поведінки. Навіть за щирого бажання допомогти іншій людині позбутися гріха (вийняти скалку з ока) нам цього не вдасться, якщо ми самі обтяжені тими самими вадами (колода у нашому оці). Адже для такої тонкої маніпуляції, як вийняти з ока скалку, потрібні не лише делікатні й вправні руки, а й хороший зір. Обтяжені якимось гріхом, ми об’єктивно не надаємося на добрих наставників у цій матерії.

         Може видатися, що Ісусові слова зводять нанівець педагогічні зусилля чи виховну працю батьків. Адже — чого лукавити! — старші зазвичай більше обтяжені гріхами, вадами, залежностями, ніж діти. Кожен із нас так чи інакше у чомусь «сліпий». Чи маємо ми взагалі відмовитися від будь-яких спроб критики, перестати вказувати іншим на їхні вади, припинити спроби виправляти інших? Звичайно, що ні, це було б рівнозначне байдужості до долі інших людей. Звернімо увагу, що Ісус веде до такої ситуації, коли ти «бачитимеш ясно, як вийняти скалку з ока твого брата». Та слід пам’ятати, що допомогти ближньому зможемо лише тоді, коли 1) не повчаємо його з висоти нашої моральної досконалості, а пам’ятаємо, що ми самі слабкі й недосконалі, і 2) коли ми принаймні намагаємося позбутися наших недоліків. Закликати інших до праці над собою мають право лише ті, хто сам має досвід боротьби із власними вадами.

         Цікаво прокоментував притчу про скалку і колоду св. Августин у своєму Коментарі до Нагірної проповіді (19, 63): «У цьому уривку Господь застерігає перед необдуманим і несправедливим осудом. Він хоче, щоб ми діяли зі щирим серцем і при цьому лише Бога мали на увазі. Оскільки мотивація багатьох учинків нам не відома, було б необачним видавати осуд. Найшвидші на осудження інших ті люди, які воліють видавати вироки замість виправляти і заохочувати до доброго, що свідчить про пихатість і дріб’язковий характер… Наприклад, хтось грішить злістю, а ти, повний ненависті, докоряєш йому за це. Між злістю і ненавистю така сама відмінність масштабу, як між як між скалкою і колодою. Ненависть — це задавнена злість, яка набрала таких розмірів, що заслуговує на назву «колоди». Може статися, що ти розізлишся, намагаючись виправити людину. А от діючи з ненавистю, ти неспроможний ніколи нікого виправити. Прожени спочатку ненависть від себе, лише тоді зможеш виправити того, кого любиш…»